Перегляд повідомлення

Автор статті описує процес запровадження більшовицької українізації: «25 квітня 1923 року в Москві завершив свою роботу ХІІ з'їзд РКП(б), резолюцією якого було започатковано політику коренізації на тих контрольованих більшовиками територіях, де більшість або значну частину населення становили неросіяни. Здійснення коренізації було покликане зміцнити більшовицьку владу, створити умови для здійснення модернізації та зменшити напруженість між національними республіками і центром. Досягти поставлених завдань планувалося шляхом широкого залучення місцевих кадрів до управлінських структур та переведення на мову місцевого населення значної частини культурно-освітньої, адміністративної та агітаційно-пропагандистської роботи. Вже через півроку після Жовтневого перевороту більшовицьке керівництво спробувало втілити своє бачення майбутнього і, розраховуючи на «світову революцію», взяло курс на комуністичне будівництво, який в Україні почав втілюватися в 1919 році. Його характерною рисою був національний нігілізм та нехтування місцевими прокомуністичними кадрами, що стало могутнім каталізатором повстанського руху та вже менш, ніж за рік змусило Кремль скоригувати свою «українську» політику. У грудні 1919 -го національне питання було вперше винесено окремим пунктом порядку денного на Всеросійський партійний форум — VIII конференцію РКП(б). Після бурхливого обговорення конференція затвердила ухвалену кількома днями раніше резолюцію ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні», що й започаткувало більшовицьку українізацію. Реалізуючи новий курс, більшовики вже у 1920 році визнали формальну рівноправність української та російської мов і заявили про готовність до того, що саме українська стане панівною в Україні. Укоріненню більшовиків в Україні сприяв саморозпуск УКП(боротьбистів) та кількох інших прорадянських партій в УСРР та влиття їхнього активу до складу РКП(б)/КП(б)У. Ще одним важливим кроком до зниження гостроти національної проблематики стало збільшення управлінських повноважень керівництва УСРР, що було закріплено першим формальним визнанням незалежності УСРР радянською Росією в укладеному 28 грудня 1920-го «Союзному Робітниче-Селянському договорі між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою»».

Тим не менш, відбувався тиск політичних кіл на процес українізації, що призвело до його згортання. Геннадій Єфіменко аналізує ці процеси та підсумовує: «Ззовні політика коренізації (в УСРР — насамперед «українізації») мала певні ознаки сприяння розвитку пригнічених раніше культур. До такого її розуміння була близькою і позиція частини керівництва УСРР. Зокрема, Микола Скрипник на одному із засідань політбюро дав таке її визначення, яке потім повторив на червневому 1926 року пленумі ЦК КП(б)У: «Українізація це є більш-менш діяльність партії та радянської влади, що нею керуються, щоб до цього часу, до Жовтневої революція пригнічений і поневолений український народ, працюючі маси організувати в робітниче-селянську державність і цим самим виводити з минулого стану пригнічення і розвивати культуру, підносити її і рухатися далі шляхом соціалістичного будівництва». Однак не лише у Кремлі, а й серед переважної частини більшовицької номенклатури в Україні завдання політики коренізації обмежувалися намірами активного використання мов неросійських народів (в Україні — насамперед української) у комуністичному будівництві та широкого залучення до цього процесу місцевих кадрів. Враховуючи стратегічну мету комунізму в національному питанні — єдина мова, єдина культура, все централізовано, уніфіковано і стандартизовано, — про відмову від якої ніколи не йшлося, можна зробити висновок, що, за задумом компартійної верхівки, ключовим ідеологічним завданням політики коренізації в УСРР було впровадження в український інформаційний простір висловленої українською мовою ідеї про необхідність знищення національних та мовних відмінностей. Більшовицька політика коренізації, яка за потреби коригувалася Кремлем, згодом призвела до поширення ідеї про необхідність «наближення» української мови до російської з метою їх подальшого «злиття». До «вживлення» в Україні такого розуміння майбутнього національних відносин спонукав здійснений у 1932-33 роках Кремлем поворот у національній політиці, суть якого полягала у тому, що в Україні саме «український націоналізм» було визнано основною небезпекою в національному питанні, а здійснювана до того часу українізація була оголошена «петлюрівською» та замінена на «більшовицьку»».

За інформацією інформаційного порталу «Цей день в історії»