Чим відрізняються побачення у традиційному та сучасному українському суспільстві? Як і навіщо в давнину готували квашу? Як можна було обійти заборону будувати нову хату впродовж високосного року? Про це й інше в авторській рубриці «Своя сорочка», котра щобудня виходить в ефірі радіостанції «Львівська хвиля», розповіла старший науковий співробітник відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України кандидат історичних наук Леся Горошко-Погорецька. Пропонуємо вашій увазі головні тези вибраних випусків цієї рубрики за лютий–квітень 2020 року.
 Сергій Васильківський. «Весна в Україні» |
«Не сказала добридень, бо мати стояла…»
«Порівняно зі способами, в які молодь нині може домовитися й зустрітися, можливості для побачення в українському традиційному суспільстві можна було полічити на пальцях.
По-перше, танці, після яких хлопцеві дозволялося «підпровадити» дівчину додому. Далі: «здибанка» коло церкви (але дуже регламентована, бо за всім, що відбувалося до, під час і після богослужіння, як правило, пильно наглядали жінки старшого віку) або «жартування» на базарі в базарний день. Крім того, подати води напитися – і це вже слугувало проявом інтересу й уваги – можна було під час толоки. Нагода перекинутися кількома словами випадала також, коли дівчата прогулювались, як на показ, головною в селі вулицею. Ще одна можливість для зустрічей з’явилася з відкриттям читалень «Просвіти», які згодом стали сільськими клубами. Дівчину могли покликали з хати надвір, кинувши камінця у вікно або підіславши когось із дітей (за цю послугу, звісно, годилося купити їм гостинця).
Якщо ж хлопець був гордий і мав серйозні наміри, то приходив до дівчини додому (як правило, з осені) – порозмовляти з її батьками, і тоді вже все село про це знало. Після бесіди дівчина йшла відпроваджувати хлопця: формально – «замикати двері», а фактично – поговорити в сінях. Якщо їхня розмова затягувалася, хтось із членів родини ставав під дверима й починав кашляти.
Отже, у традиційному суспільстві створити сім’ю було не так і просто. Тепер же для цього існує тисяча й одна можливість. І ніхто ні в кого не питає дозволу, і ніхто більше не кашляє під дверима».
 Микола Пимоненко. «Українська ніч» |
Смаколик пісної кухні
«Для більшості сучасних українців слово «кваша» асоціюється хіба що з бридкою погодою, і даремно. Кваша є однією з найдавніших страв, які споживали українці. Про неї ще пам’ятають деякі старожили, які, втім, самі її вже не готують. Колись кваша вважалася неабиякими ласощами. Особливою популярністю вона користувалася під час посту, коли не було надто великого вибору продуктів, а харчуватися хотілося різноманітно і, бажано, чимось не лише поживним, а й смачним. Звичайно, її смак тьмяніє порівняно з тими солодощами, які люди їдять нині (а на відміну від наших предків, ми споживаємо справді значно більше солодкого).
Аби приготувати квашу, житнє і гречане, або житнє і пшеничне, або кукурудзяне, житнє і солодове борошно спершу запарювали в окропі. Потім усе змішувалося та варилося, а тоді страву відставляли «солодати» (тобто підходити, вкисати) – і за якийсь час її вже можна було споживати. Іноді до кваші додавали фрукти.
Цікавий звичай приготування кваші було зафіксовано на Радехівщині (нині – Львівська область): аби страва «файно притялася» (добре вкисла), посуд із нею накривали ґадзями – чоловічими спідніми штанами (підрайтками чи підсподнями), яким символічно приписувалася магічна продукуюча властивість, що й мала посприяти бродінню».
Перехитрувати «переступний» рік
«Які б правила й заборони людина для себе не вигадувала – вона завжди знаходить можливість, за потреби, обійти їх, обдурити долю. Наприклад, високосний рік вважався лихим і небезпечним. Однак людям якось треба було жити, зокрема будуватись, а будівництво – процес тривалий. За народними віруваннями, закладати хату у високосний рік було справою ризикованою. Тож будівництво намагалися почати восени, перш ніж зайде високосний рік: закладали фундамент або першу щулу (щула – опорний боковий стовп дерев’яної споруди, в пази якого вкладалися будівельні колоди). І виходило так, що у високосний рік людина не розпочинала будівництва, а лиш продовжувала його.
Гуцули в цьому питанні пішли ще далі: вони вірили, що, якщо конче необхідно почати будівництво саме у високосний рік, то слід встигнути до 14 березня (до Явдохи). До того ж, найкраще, щоб майстер зробив це після обіду в скоромний день – аби «в хаті все прибувало і було не пісне». Чому це вважалося припустимим? Річ у тім, що в дохристиянські часи новий рік у наших предків починався навесні (за старим стилем – на Явдохи), тому вважалося, що високосний рік триває «від Явдохи до Явдохи». Відповідно, до 14 березня (тобто навіть у період, на який припадав додатковий день – 29 лютого) тривав іще старий рік».
Чудодійні вібрації
«Поки весь світ шукає ефективну протидію коронавірусу, кожній людині якось треба зберігати ясність мислення. У подібних ситуаціях, як свідчать писемні джерела, опинялись і наші пращури, які змушені були давати собі раду за умов низького рівня розвитку медицини. Й оскільки засобів для боротьби з епідеміями тоді було обмаль – вдавалися до різноманітних ритуалів, які зараз видаються забобонними й кумедними. Однак яким інструментарієм володіли, таким і оперували. Наприклад, дзвонили в церковні дзвони. По-перше, це був сигнал, який повідомляв мешканцям села про те, що щось сталося. По-друге, вірили, що звучання церковного дзвону має цілющу силу, бо здатне відлякати й вигнати того, хто спричинив, наслав хворобу (чи то на окрему особу, чи то на всю спільноту), а такою причиною вважалися різноманітні міфологічні істоти, насамперед відьми. Часом недужого приводили просто під дзвін, іноді – вкладали неподалік, бувало – обмивали церковний дзвін або його язичок водою, якою відтак поїли хвору людину».
 Юрій Журка. «Глухівська церква» |
На Олексія руки грію
«30 березня відзначалося свято теплого Олекси, коли «риба лід хвостом розбиває». Закарпатські гуцули вважали, що цього дня не можна нічого робити – будь-кому, незалежно від роду занять, – аби руки не мерзли».
Ігри при мерці
«Коли стаються надзвичайні ситуації, людині важко перебувати у напруженні впродовж тривалого часу. Щоб полегшити свій стан, вона впадає або в журбу, або у веселощі, або ж сміється крізь сльози. Люди літнього віку й дотепер згадують, що в Карпатах іще до середини ХХ століття зустрічалось таке явище, як грушки, або ж лопатки: коли труна з небіжчиком іще стояла в хаті, люди в сусідніх кімнатах могли спокійнісінько бавитись і дуркувати. Дехто навіть приходив шарпати мерця за ноги, приказуючи: «Вставай, чого розлігся!». Багатьма нині це сприймається як варварство. І священники, відповідно, цей звичай методично викорінювали. Насправді ж про наругу над покійним не йшлося – люди в такий спосіб переживали катарсис, виявляли емоції, аби їх «шляк не трафив» (тобто не стався інсульт чи інфаркт).
Сьогодні одним із поширених способів зняття такого психологічного напруження в критичні періоди став так званий епідемічний (або епідеміологічний) фольклор (як явище він існував і раніше, але свою назву отримав нещодавно): люди жартують над ситуацією за допомогою різних жанрів – усіляких співанок, міських легенд, переповідок тощо. Інтернет зараз рясніє зразками такої творчості: «краще в хаті, ніж в палаті», «той, хто носить масочку, буде їсти пасочку» (напередодні Великодня), «карантин-карантин, я у батька один», «ой, ковіде-ковідоньку» і таке інше».
Ілюстрації – з відкритих Інтернет-джерел