Перегляд повідомлення

Академік Елла Лібанова зазначає: «Нині багато експертів віщують, що "світ уже ніколи не буде таким, як до пандемії COVID-19"; докорінні зміни прогнозують у всіх без винятку сферах життя. Але чи є підстави для таких висновків? Чи будемо ми жити замкненими у своїх домівках, у своїх поселеннях, у своїх країнах? Одним із головних каналів глобалізації, який забезпечує можливості більш розвинених країн заощаджувати на вартості робочої сили, а менш розвинених — долучатися до сучасних технологій і фінансових потоків, є трудова міграція. Пандемія COVID-19, що вплинула практично на всі сфери суспільного життя і спричинила, за висновками МВФ, Світового банку та багатьох видатних економістів, найсильнішу рецесію з часів Другої світової війни, позначилась і на міграційних процесах. Річ не в тому, що карантин практично зупинив міграційні потоки, — це тимчасове явище. Глобалізація створила умови для вільного переміщення робочої сили між країнами та континентами, й закриті через карантин кордони неминуче будуть відкриватися. Цього потребуватиме економіка, і цього ж вимагатиме суспільство. Низка європейських держав уже запрошують іноземців на сезонні роботи з організацією за необхідності їх перевезень. Наразі такі чартерні рейси вже здійснюються з України до Польщі, Німеччини, Чехії, Австрії, Фінляндії, Об'єднаного Королівства, Ізраїлю. Є домовленість про повернення українців на сезонні роботи до Фінляндії. Уряд Італії вирішив тимчасово надавати дозволи на проживання впродовж шести місяців заробітчанам, які працюють у сільському господарстві чи в домогосподарствах, а уряд Португалії — здійснювати т.зв. експрес-регулювання. Та й масштаби повернення українців з-за кордону виявилися не такими катастрофічними, як очкувалося: надходження приватних переказів у березні-квітні 2020 року порівняно з попереднім (рекордним) роком зменшилися тільки на 8%: з 1,892 до 1,748 млрд дол. За даними Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування, з середини березня по кінець травня 2020 року повернулися близько 500 тис. мігрантів, переважно тих, хто мав короткострокові контракти. Довгострокові мігранти, чимало яких мають дозволи на постійне проживання, а інколи й громадянство країн-реципієнтів, частіше залишалися за кордоном. Питання в іншому: чи зміниться (у той або інший бік) масове прагнення українців виїжджати на заробітки, і чи може українська влада якось вплинути на цей процес? Відповідь на перше запитання пов'язане з перспективами відновлення економіки в Європі та світі загалом і тамтешнього попиту на робочу силу з інших країн. Безперечно, якщо рецесія у світі, зокрема в Європі, триватиме довго (у тому числі через другу-третю хвилі захворювань), і попит на робочу силу не відновиться в повному обсязі, зростання масштабів зовнішньої міграції з України не буде. Але такий сценарій розвитку видається найменш імовірним, у тому числі й з огляду на власне українські економічні перспективи».

Учена влучно зазначає «pro et contra» різних векторів міграційної політики: «Суспільство — і влада — мають визначити міграційні пріоритети: є доволі багато країн (значно бідніших від України, чиє населення зростає високими темпами), які вважають масовий виїзд своїх громадян позитивним чинником розвитку, а є такі, котрі першочерговим завданням вважають повернення мігрантів. (...) Масова робота українців за кордоном, безумовно, має позитивні наслідки: це надходження валюти, підвищення рівня життя численних груп населення і цілих територій, зниження напруги на ринку праці, засвоєння ринкової свідомості, цінностей і норм демократичного суспільства тощо. За даними НБУ, в 2019 році обсяг приватних переказів з-за кордону становив майже 12 млрд дол., а в січні—квітні 2020 року до України надійшло понад 3,7 млрд. Певна річ, значною мірою саме ці кошти дали змогу чималій частині населення, зокрема західних областей (а найбільше від карантину втратила економіка туристичних регіонів), пережити економічні негаразди. Приватні грошові перекази в Україну стабільно перевищують 10% ВВП і втричі — прямі іноземні інвестиції. (...) Але масовий від'їзд людей віком до 40 років посилює депопуляцію, загострює проблеми старіння і, відповідно, пенсійного забезпечення, створює проблеми економічного розвитку, викликані нестачею кваліфікованих працівників (нині в Україні поряд із масштабним безробіттям на рівні приблизно 2 млн осіб фіксується незадоволений попит на робочу силу, що стоїть на заваді розвиткові багатьох підприємств). Отже, необхідно пройти між Сциллою і Харибдою, намагаючись одночасно розширювати для українців можливості легального працевлаштування за кордоном, заохочувати їх працювати в Україні, підтримувати якомога ширші контакти з тими, хто перебуває в інших країнах, і переконувати їх у доцільності повернення».

Елла Лібанова підсумовує: «Зрозуміло, що, попри всі зусилля, частина мігрантів не повернеться в Україну. З ними потрібно налагоджувати системні контакти, допомагати зберегти відчуття української належності. Ефективна співпраця з діаспорою сприятиме покращенню іміджу й посиленню впливовості України у світі. Це підтверджує приклад інших країн: стратегічне партнерство США з Ізраїлем не в останню чергу є результатом лобістської діяльності єврейської діаспори у США; масштабна міграція китайців до країн Південно-Східної Азії викликала посилення впливу Китаю в цьому регіоні; програма Polonia, що діяла ще за часів Польської Народної Республіки, пришвидшила інтеграцію сучасної Польщі. (...) Важливий напрям дій — впровадження спільно з урядами країн перебування наших мігрантів програм циркулярної міграції. Це вигідно обом сторонам, тому Україна має реальні можливості домовитися про залучення країн ЄС до фінансування таких програм. Прикладом є міграції сезонних працівників з України на основі міжурядових домовленостей. Дуже важливо подолати в українському суспільстві негативні стереотипи щодо міграції. З допомогою освітніх і комунікативних засобів потрібно наполегливо роз'яснювати, що міграція — це не проблема, котра потребує розв'язання, а реальність, із якою належить рахуватися і яку необхідно облаштовувати».

За інформацією тижневика «Дзеркало тижня»