Перегляд повідомлення

Автор статті зазначає: «Релігія може займати різні позиції в суспільстві. Вона може бути лише приватною справою громадян або ж частиною публічного життя. Вона може займати центральне місце в соціальній структурі суспільства або ж перебувати на його маргінесі. Релігія також може бути вартовим усталеного суспільного ладу або бути рушієм різноманітних соціальних змін. Кожна релігія може займати будь-яку з означених позицій і це залежить від зовнішніх чинників. Наприклад, маргінальна релігія, ймовірно, буде підтримувати соціальні зміни, якщо в перспективі вона зможе зайняти кращу позицію в суспільстві. І навпаки, якщо релігія втрачатиме фінансову підтримку держави або інші наявні привілеї, то вона обстоюватиме старий суспільний лад і виступатиме проти будь-яких соціальних змін. З погляду теорії раціонального вибору, що розглядає взаємодію між релігійними організаціями як їхню конкуренцію в термінах економічної науки (зокрема, йдеться про логіку ринкової економіки із законом попиту та пропозиції), релігійна організація  підтримуватиме такі соціальні зміни, що дозволять їй зайняти нову нішу на релігійному ринку, але виступатиме проти змін, що можуть призвести до втрати клієнтури (вірян). У цій статті я спробую пояснити, використовуючи логіку теорії раціонального вибору, чому православні церкви зайняли різні позиції щодо Революції Гідності».

Олег Кисельов у своїй статті робить невеличкий екскурс в історію православ’я та особливості релігійного ландшафту незалежної України, показує вплив релігійного чинника у Революції Гідності.

Щодо останнього учений зазначає: «Дійсно, різні релігійні напрями та церкви були присутні на Майдані. Попри моє переконання, що вплив релігії на антиурядові протести був слабкий, я визнаю, що релігія займала важливе місце в повсякденному житті протестуючих. (...) Немає сумнівів, що релігія була невіддільною частиною життя Майдану як на офіційному рівні (зокрема, священнослужителі зі сцени Майдану молились за протестуючих і підтримували їх), так і на неофіційному рівні (наприклад, священнослужителі здійснювали молебні в молитовному наметі та розповсюджували Євангелія). Лист Міністерства культури України до УГКЦ підтверджує, що участь церков у житті Майдану була помітною, а уряд хотів її обмежити. Діяльність православного, греко-католицького духовенства, протестантських пасторів і проповідників підтримувала морально-психологічний стан протестуючих. Це була, мабуть, найголовніша роль релігій на Майдані».

Релігієзнавець також розглядає ставлення обох православних церков (УПЦ та УПЦ КП) до Майдану.

Наостанок учений підсумовує: «Отже, під час Майдану ми спостерігали дві різні позиції православних церков щодо Революції Гідності – активну підтримку та нейтралітет. Обидві позиції можна пояснити як специфічну тактику поведінки на релігійному ринку. УПЦ як найбільша церква на парафіяльному рівні, а також за кількістю вірян, обрала нейтралітет, оскільки не мала наміру втрачати ані урядову підтримку, ані когось зі своїх вірян, частина з яких підтримувала Майдан. Якби Майдан не досяг успіху, ця церква з часом могла стати монополістом на релігійному ринку. УПЦ КП як головний конкурент УПЦ натомість вирішила активно підтримувати Майдан. Тим самим вона розраховувала завоювати прихильність громадянського суспільства і досягти вигідніших умов для подальшого розвитку. Успіх Майдану означав повалення режиму Януковича, організацію демократичних президентських та парламентських виборів, а націоналістичний дискурс став панівним у публічній сфері. Ідея створення Помісної української православної церкви, яка зрештою набуде канонічного статусу з загально православної точки зору, пропагована Патріархом Філаретом та УПЦ КП, стала однією з ключових цілей у цьому контексті. Ці дві позиції православних церков існували й далі, після Майдану, в контексті гібридної війни з Росією. Для прихильників УПЦ це був виклик, зважаючи на те, що деякі її віряни з часом перейшли до іншої православної церкви. У 2014–2015 рр. було здійснено понад 100 спроб православних парафій змінити свою юрисдикцію. Майже половина з них мали успіх, але деякі з них стали причиною конфліктів. Загалом, УПЦ КП отримала зиск від такого розвитку подій і поступово стала впливовішою. Крім того, зв’язок УПЦ із РПЦ, її відмова засуджувати Росію за анексію Криму та гібридну війну на Донбасі похитнули довіру до неї українського суспільства. Це відбилося на зменшенні кількості людей, які ототожнюють себе з цією церквою. Більше того, УПЦ користується унікальними привілеями в анексованому Криму та на непідконтрольній Україні території Донбасу, вона є однією з небагатьох релігійних організацій, якій все ще дозволено легально там існувати і вільно діяти. У цьому випадку можна говорити про «релігійну монополію» УПЦ, яка користується повною державною підтримкою в рамках регульованого релігійного ринку. Релігійний чинник, безумовно, не був панівним на Майдані. Проте Майдан глибоко зачепив різні сфери та сектори українського суспільства, включно з релігійним сегментом. Він вплинув на розподіл сил у політичній, економічній та релігійній сферах. Церкви в Україні, навіть якщо вони не усвідомлювали ці зміни та їхнє довгострокове значення в політичному чи економічному плані, все ж таки були важливими гравцями в цих трансформаціях. Їхня головна стратегічна мета полягала в збереженні своїх соціальних привілеїв та державної підтримки, або ж у нарощенні потужності та впливу в суспільстві».

 За інформацією часопису «Україна модерна»