 |
Автор статті зауважує: «Створюючи у грудні 1917 року радянську Україну, більшовики проголосили її частиною радянської федеративної Росії. Власне, радянську УНР і створювали для протиставлення УНР справжній, яка визнавала Раднарком урядом лише Великоросії, а не усієї Росії. Однак невдовзі ситуація з радянською Україною, делегацію від якої більшовики спробували використати на перемовинах з країнами Четверного союзу у Брест-Литовську, почала виходити з під контролю. У радянській УНР вимушене обставинами проголошення у березні 1918 року незалежності радянської України почали вважати реальністю. У Москві такі погляди вважали небезпечними і тому і сам Кремль хоч і вітав радянську УНР, але її незалежності не визнав. Після відходу червоних з України про небезпеку відокремлення вже радянської України у більшовицькому центрі пам’ятали і тому створену в липні 1918-го року Комуністичну партію (більшовиків) України Кремль навіть формально не наважився означити окремою партією – КП(б)У постала як обласна організація РКП(б). Однак вже несподівана для Кремля популярність національних гасел спонукала їх повернутися до «національної» оболонки – опановувати Україну більшовики взялися під прапором проголошеного наприкінці листопада Тимчасового робітничо-селянського уряду України (ТРСУУ). 6 січня 1919, вже після переїзду уряду до Харкова, радянська Україна отримала схожу з РСФРР назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка. ТРСУУ із самого початку свого існування позиціонував себе урядом незалежної держави. Однак Кремль знову не наважився офіційно погодитися з цим, тоді як незалежність інших проголошених тоді радянських республік (Естонії, Латвії, Литва, Білорусії) він визнав майже одразу. Аналіз документів дозволяє впевнено стверджувати: урядовці ТРСУУ сподівалися на визнання незалежності та прив’язували до нього ухвалення рішень щодо кордонів та деяких економічних декретів. Але сподівання виявилися марними. Не допомогло навіть пряме звернення голови ТРСУУ Георгія П’ятакова до наркома закордонних справ РСФРР Георгія Чичеріна, у якому необхідність такого визнання пояснювалася дипломатичними потребами – мовляв, це дозволить офіційно звернутися до Росії за допомогою як до союзника. Попри невизнання з боку РСФРР, уряд УСРР продовжував позиціонувати радянську Україну як незалежну державу і мав реальну автономію в управлінні нею. Однак це не задовольняло Кремль, який вже у квітні взяв курс на «злиття» України з Росією. Довести цю справу до кінця того року не вдалося і, головне, що згубність своєї «української» політики усвідомили у Кремлі. Тому вже в листопаді 1919-го було вирішено формально зберегти українську радянську державність, але жодним чином не розширяти державних прав УСРР, зробивши поступки лише у національно-культурній політиці. Водночас, щоб заручитися підтримкою українського суспільства, більшовики публічно почали говорити про незалежну радянську Україну. Власне, відвоювання України у денікінців вони почали під гаслом "Хай живе вільна незалежна Радянська Україна!"».
Ознайомитися з повним текстом статтті За інформацією ресурсу «Деловая столица»