11 лютого 2021 року, до Міжнародного дня жінок і дівчат у науці, Центр «Розвиток корпоративної соціальної відповідальності», ініціатива «Дівчата STEM» і компанія «L’Oréal Ukraine» організували онлайн-дискусію «Як збільшити кількість дівчат у науці», в якій узяли участь співробітниці установ Національної академії наук України. Публікуємо скорочену текстову версію їхніх виступів.
Нана Войтенко,
завідувачка відділу сенсорної сигналізації Інституту фізіології імені
О.О. Богомольця НАН України, доктор біологічних наук, професор
«Дитина народжується дослідником і, якщо, виростаючи, вона в якийсь момент усвідомлює, що все життя хоче займатися наукою, то важливо, щоб це бажання було її власним, а не нав’язаним. Звичайно, у школі наука значною мірою романтизується: ми уявляємо собі вчених людьми, які постійно роблять великі відкриття та отримують нобелівські премії. Насправді ж визнання і нагороди – досить невелика частина наукової діяльності. Наука – це кропітка праця, що потребує нескінченного терпіння. Хай в якій галузі ви здійснюєте дослідження, можуть траплятися невдачі, але завжди потрібно домагатися реалізації своїх планів. Це часом сильно розчаровує, не всі витримують те, що цікаві дані й наукові відкриття не падають з неба одразу, а мусять добуватися важкою працею. Що раніше людина, яка хоче присвятити себе науці (байдуже, дівчина чи хлопець), це зрозуміє, то краще зможе розкрити свій потенціал. Тоді прийдуть і визнання, і нагороди. Та навіть не це головне. Наприклад, для мене в науці дуже важливе спілкування з чудовими людьми: там ви апріорі оточені інтелектуалами, які вносять у ваше життя багато новизни й різноманітності. Наука – це, звичайно ж, поїздки, зустрічі, конференції (ми називаємо це науковим туризмом). Багато вчених часто подорожують, бо мають ділитися знаннями.
Отже, для розкриття дослідницького потенціалу потрібно якомога раніше почати знайомитися з реальними науковими напрямами та реальними науковими лабораторіями, щоб уявлення про них формувалося не з фантастичних фільмів чи художньої літератури. Лабораторії інститутів НАН України відкриті для студентів і старшокласників, постійно проводять студентські школи й інші заходи. Приходьте, знайомтеся, беріть участь. Адже не буває так, щоб по закінченні університету людина за помахом чарівної палички стала вченим. До цього потрібно прагнути і йти. І ще одна моя порада для молодих учених, учених-початківців незалежно від їхньої статі: щоб вас серйозно сприймали в науці, поважали, зверталися за порадою, хотіли з вами співпрацювати і реалізувати спільні проєкти, потрібно стати професіоналом, нехай навіть у дуже вузькій галузі. Гадаю, дівчата, які від самого початку збагнули це, менше стикаються з таким явищем, як ґендерна нерівність.
Хоча, звісно, така нерівність у нашій країні поки що існує, жінок на найвищих керівних посадах (директорів наукових установ) і з найвищими науковими званнями (членів-кореспондентів, академіків) значно менше, ніж їхніх колег-чоловіків. Я не зовсім згодна, що з цим нічого не можна вдіяти «згори». Візьмімо як приклад Європейську Комісію, яка при оцінюванні заявок на отримання грантів звертає увагу на дотримання ґендерного балансу. З цієї причини було відхилено одну з моїх заявок на грантове фінансування, хоча в усьому іншому з нею було все гаразд. Можливо, таку практику варто було би запровадити Національному фонду досліджень України. Це теж орієнтувало б нашу наукову спільноту на те, що жінки мають бути представлені. Я ніколи не вважала, що жінкам потрібно створювати якісь преференції. Але для того, щоб допомогти жінкам представляти науку не тільки на базових рівнях, а й у керівництві – при виборів кандидатур на керівні посади ґендерний аспект (за інших рівних умов) усе ж варто враховувати».
Елла Лібанова,
директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України, академік-секретар Відділення економіки НАН України, академік
«На мій погляд, головний нинішній виклик для реалізації потенціалу жінок у науці – родина. Якщо родина не підтримуватиме дівчинку, молоду жінку, матір, дружину в її прагненні займатися наукою, то нічого з цього не вийде. Навіть попри її допитливість, уміння використовувати кожен шанс, прагнення отримувати наукові результати, зацікавленість у пошуку і здатність до нього etc. І що більших результатів досягає жінка, то важливіше для неї ставлення до них із боку членів її сім’ї. Знайти баланс між серйозною кар’єрою та сімейним життям украй важко. Це стосується не лише науки, але її передовсім, бо зарплати українських учених занизькі. А якщо жінка заробляє мало – гостріше постає питання, чому вона постійно працює за комп’ютером і розмірковує над чимось, що не має жодного стосунку до родини.
Безумовно, це проблема. Та чи я прихильниця квот? Категорично ні. На мою думку, квоти заважають і шкодять. Хоча зрушення у бік більшого ґендерного балансу потрібні. І вони відбуваються. Скажімо, до 2003 року у Відділенні економіки НАН України не було жодної жінки – академіка чи члена-кореспондента. Сьогодні в нас уже двоє жінок-академіків і чотири членкині-кореспондентки. На минулому засіданні Президії НАН України Президент Академії звернувся до всіх академіків-секретарів з проханням за можливості (за інших рівних умов) надавати преференції жінкам на виборах до складу Академії, які мають відбутися у квітні цього року.
Держава насправді небагато може зробити в цьому напрямі. Але дівчата, які від природи мають допитливий розум, мусять ним скористатися. Наука – це шанс отримувати ні з чим незрівнянне задоволення від роботи, хай навіть за невелику зарплату. Повірте, в Україні фактично немає жодних перешкод, аби стати кандидатом наук, доктором наук, головним науковим співробітником, завідувачем відділу тощо. Перешкоди починаються, коли ти хочеш стати директором інституту. Так, в Академії дійсно мало жінок серед директорів наукових установ. Та, чесно кажучи, я не впевнена, що це аж така вдячна посада».
Катерина Терлецька,
старший науковий співробітник відділу математичного моделювання морських і річкових систем Інституту проблем математичних машин і систем НАН України, завідувачка лабораторії математичних наук Національного центру «Мала академія наук України», доктор фізико-математичних наук
«За даними звіту організації CRDF Global, який охопив понад мільйон учнів середніх і старших класів у світі, дівчата випереджають хлопців у навчанні за STEM-дисциплінами та досягають кращих результатів на олімпіадах: 56% дівчат, які навчаються у середній школі в розвинених країнах, висловлюють бажання податись у сферу STEM. Як бачимо, цілеспрямована реклама наукового фаху для жінок (за умови гідної оплати) працює і з кожним роком набирає дедалі більших обертів. Наука належить до п’ятірки найпопулярніших спеціальностей, про які мріють дівчата. У старшій школі кількість налаштованих на неї учениць сягає 63%, а потім починає зменшуватись і падає до 42% серед 20-річних. Річ не в тім, що дівчата і хлопці різні. Жінки відповідальніші, старанніші, готові працювати більше (як говорила Маргарет Тетчер, «якщо треба добре сказати – кличте чоловіка, якщо треба добре зробити – кличте жінку»).
То чому ж їхнє бажання досліджувати слабшає, а професійні перспективи так і залишаються перспективами? Мені здається, річ у рольових моделях. Ми аналізуємо історії успіху передусім чоловіків – політиків, бізнесменів, науковців, але для жінок ці моделі принципово не релевантні. Жінкам слід продемонструвати, що професійний успіх можна поєднувати зі створенням сім’ї. Приклад для мене – кліматологиня Світлана Краковська, одна з перших українських полярниць: у неї четверо дітей, вона багато працює і часто подорожує. Як їй вдається? От про це й потрібно говорити. Чим зараз, до речі, активно займаються в Європейському Союзі, а саме – створюють бази даних, жіночі спільноти, в яких можна попросити поради на різні випадки і дізнатися про досвід науковиць, які балансують між професією та родиною. Важливо довести жінці-вченій, що перед нею не стоїть вибір «або – або». …Наука – це мобільність, учений має відвідувати закордонні конференції. Про жінок часто кажуть, що вони не люблять їздити по конференціях, але це неправда – просто інколи ні з ким залишити дитину. Тому в ЄС створюють також інфраструктуру для жінок: приїжджаючи, скажімо, на конференцію Європейського геофізичного союзу, дитину старше 9 років можна залишити в куточку від NASA, дитину 3-9 років – віддати в куточок LEGO, є й спеціальні пропозиції з догляду за зовсім малими дітьми. Було б добре мати дитячі садки при українських інститутах, але в наших наукових злиднях це поки що неможливо.
За даними досліджень, існують також психологічні бар’єри, що заважають жінкам реалізуватись у науці. Якщо чоловіки-вчені зазвичай упевненіші в собі, то жінкам властивий так званий синдром самозванця – недооцінювання власних здібностей і досягнень, індивідуального внеску у спільну справу. З цієї ж причини жінки можуть не мати чіткого кар’єрного спрямування та рідше претендують на керівні посади.
Захоплюючись наукою, дівчата з часом виявляють, що займатися нею складно, і багато кого це зупиняє. Для отримання наукових результатів потрібно витрачати час та ресурси, які можуть не виправдатися – гіпотеза не підтвердиться, дослідження не користуватиметься визнанням. За красивою романтичною картинкою приховується важка робота. Завдання популяризаторів, менторів, колег – усіляко підтримати жінку на цьому шляху, втримати її у професії.
Отже, допомагати дівчаткам і дівчатам добре, та слід подбати і про тих, хто вже працює в науці. Важливе менторство на рівні жінок, які мають дітей і зреагують на конкретні запити: підкажуть, що робити, коли наближаються дедлайни, коли дитина захворіла, а матері треба їхати на конференцію, порадять, як мобілізувати і згуртувати родину, поділяться власним досвідом подолання різноманітних труднощів. Особисто мене це дуже надихає, адже якщо хтось інший зміг, то й мені вдасться».
Алла Ємець,
завідувачка відділу клітинної біології і біотехнології Інституту харчової біотехнології та геноміки НАН України, член-кореспондент НАН України
«Наука – це романтична і творча професія: ви шукаєте і відкриваєте для себе та світу нові знання, докопуєтеся до істини, подорожуєте, навколо вас багато талановитих і розумних людей. Працюючи в науковій сфері, ви перебуваєте у своєрідному клубі інтелектуалів. Але займатися наукою дуже непросто. Наука інтернаціональна, вимоги до вчених скрізь однакові: добре володіти англійською і зрозуміло нею спілкуватися, писати нею хороші статті та публікуватись у рейтингових фахових виданнях. Я – мама двох дітей: син – уже студент, донька – школярка. Працювати доводиться в режимі 24/7. Навіть у декретну відпустку мені вдалося піти не довше, ніж на 8 місяців, з однією дитиною і на 10 місяців – з іншою. Наукова діяльність – це робота, яка потребує постійного самовдосконалення. А щоденна робота над собою практично не залишає часу на відпочинок. Ви маєте вчитися, скільки б років вам не було, стежити за трендами, тенденціями, новинами у своїй професійній сфері, не пропускати жодного маленького нюансу і великого відкриття.
Сьогодні українській науці дуже бракує не лише жінок, а й чоловіків. Наразі майже повністю відсутня середня вікова ланка, тому що багато талановитих науковців виїхали за кордон або обрали інші професії, що вище оплачуються. Тому виклик номер один – це фінансування. Заробітна плата науковців в Україні, перш за все, має бути відповідною, щоб утримувати сім’ю, ростити дітей, нормально жити, повноцінно харчуватися, подорожувати відкритим світом. Без гідної платні неможливо нікого привабити в науку, як би там не було цікаво працювати. Тому, молоді люди не дуже хочуть туди йти. Хоча при цьому хочу зазначити, що згідно зі статтею 36 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», прийнятого ще у 2016 році, та нещодавно внесеними до нього поправками, держава гарантує оплату праці молодших наукових співробітників на рівні не нижче одинадцяти прожиткових мінімумів, встановленому на 1 січня 2020 року (2027 грн). Проте до сьогодні це положення не виконується, науковцям доведеться ще почекати, принаймні до 2023 року – згідно зі внесеними до Закону змінами.
Хочу сказати також про кар’єру в науці. Серед учених є різні люди. Багато хто прагне мати колективи (відділ, лабораторію), просто заглиблюватись у свою тематику, займатися суто науковими проблемами, й адміністративні посади їх мало цікавлять, бо це таки велике організаційне навантаження і море технічної роботи. Тому якщо людина стала професором і працює на рівні лабораторії чи відділу, то це теж нормальний кар’єрний ріст. Таким він вважається й у світі.
Далі. Рівність прав починається з руйнації стереотипів. Скажімо, вулична й телевізійна реклама, яка об’єктивує людське тіло, на підсвідомому рівні закладає і дівчатам, і хлопцям переконання, що для високого заробітку не обов’язково здобувати хорошу освіту, а достатньо вдало попозувати перед камерою. І хоча ми живемо в чоловічому світі, який потрібно дещо змінювати, однак дівчат і жінок необхідно оцінювати, перш за все, за їхніми професійними здобутками, а не якимись іншими параметрами. Не думаю, що гранти чи квоти зможуть цьому зарадити, але жінку треба припинити асоціювати лише з «дітьми, кухнею та церквою», як колись раніше уявляли соціальну роль жінки, зокрема в консервативній німецькій системі цінностей. Жінка – це людина, яка також прагне свободи вибору і кар’єрного зростання. І може працювати в різних сферах, займати різні посади, і навіть летіти у космос, чом би й ні? Це вже доведено на практиці.
Вважаю, що шлях дітей до науки (починаючи зі школи й далі) має розгортатися поступово – за принципом «зростаємо разом» (Growing Up Together). Чудово, що кілька українських шкіл вже виграли гранти на створення STEM-лабораторій. Тепер там важливо на конкретних прикладах демонструвати нові рольові моделі, запрошувати сучасних українських науковців, розповідати, як вони реалізують себе у професії, як будують кар’єру саме тут, в нашій країні. Всі обожнюють Марію Склодовську-Кюрі, але більш переконливий приклад сучасника, який живе десь поруч, підкаже і змотивує для подальшого зростання.
Останнім часом в Україні суттєво ослабла довіра суспільства до науки, це відчувається. Медіа висвітлюють не зовсім гарні факти, пов’язані з ученими: плагіат, купівлю дипломів і звань. Після цього повернути довіру до науки і справжніх вчених важко, але вкрай необхідно. Для цього потрібно більше працювати з журналістами, передусім із тими, хто готує репортажі з суто наукової тематики, висвітлюючи нові відкриття, наукові результати вчених, зокрема українських, тощо. Журналістів, які готують виважені репортажі, базовані на достовірній, коректній інформації, у нас дуже мало. Такий прошарок медійників в Україні має обов’язково сформуватися, як це є на Заході. Висвітлюючи певну тему, журналіст повинен знати, до якого першоджерела звертатися по інформацію. Ми розуміємо, що журналістика вимагає сенсаційних репортажів. Водночас, готувати матеріал потрібно дуже ретельно, бо цю інформацію потім споживають люди».
Олена Ванєєва,
старша наукова співробітниця відділу математичної фізики Інституту математики НАН України, доктор фізико-математичних наук
«Абсолютно згодна, що необхідно бути фахівцем у своїй сфері, тоді не страшна жодна ґендерна нерівність. Але одночасно потрібно й ламати стереотипи. У моєму житті сталося досить багато пов’язаних із ними кумедних історій. Коли, наприклад, перед нещодавнім захистом докторської дисертації я доповідала на семінарі в іншій науковій установі, керівник цього семінару здивувався, що я прийшла без свого наукового консультанта, бо, на його думку жінки, здебільшого несамостійні в науковому плані. Із ґендерними стереотипами я борюся вже 16 років, і впевнена, що зараз в Інституті мене поважають насамперед як професійного математика.
Поділяю також думку, що без підтримки сім’ї у жінки в науці нічого не вийде. Я також дружина і мама двох дітей. Мій чоловік іноді жартома називає себе феміністом, бо підтримує жінок і не поділяє роботу на «жіночу» та «чоловічу». Всім, хто хоче будувати кар’єру будь-де (а особливо в науці), хочу порадити: поставтеся дуже уважно до обрання людини, яка буде з вами поруч. Нещодавно мені трапилася на очі індійська соціальна реклама, спрямована на руйнацію стереотипів про ґендерні ролі в сімейному житті. Можливо, щось подібне не завадило б показувати й українському телебаченню.
Багато науковиць мріють про створення при наукових установах садочків для дітей абощо. Але на це потрібні кошти і час. Та кожен роботодавець усе ж може допомогти – дозволити жінкам, чия наукова робота не пов’язана з лабораторним обладнанням (а це, наприклад, теоретична фізика, математика, гуманітарні дисципліни), працювати за вільним графіком або дистанційно. Із жодним зі своїх дітей я не брала декретної відпустки, а виконувала роботу саме за вільним графіком. Це дуже допомагає, адже у багатьох жінок, які бодай рік побули з дитиною вдома, з’являються сумніви, чи зможуть вони повернутися, надолужити. А якщо декрет тривав три роки чи більше, то й поготів. Тому закликаю всіх роботодавців переглянути своє ставлення до жінок із дітьми, бо з дому вони можуть працювати не гірше, ніж інші співробітники, фізично присутні на робочому місці.
І останнє: ніколи не завадить ділитись історіями про жінок, які надихають. Здається, в наш час інформаційних технологій дівчата повинні вже змалку знати про досягнення науковиць, однак насправді це не так. Коли 2019 року ми спільно з ініціативою «Дівчата STEM» і Малою академією наук України організували науково-популярний захід «Жінки в математиці», то дуже багато наших аспіранток і наукових співробітниць (не кажучи вже про школярок) були здивовані, почувши про деяких видатних математикинь минулого».