Перегляд повідомлення

У британському журналі «Zoological Journal of the Linnean Society», що видається в «Oxford University Press» від імені Лондонського Ліннеєвського товариства, побачила світ стаття старшого наукового співробітника відділу фауни та систематики безхребетних Інституту зоології НАН України кандидата біологічних наук Ігоря Балашова та двох його колег із Зоологічного музею Природничого центру Гамбурзького університету – доктора Марко Найбера і професора Бернхарда Хаусдорфа, присвячена філогенетиці східноєвропейських равликів роду Helicopsis.

Равлик Helicopsis filimargo

Автори статті розглянули наземних равликів роду Helicopsis (або степівки), що є типовими мешканцями степів і поширені від Центральної та Східної Європи до Північного Ірану і Туркменістану. Вважалося, що в Україні зустрічаються 9 видів цього роду – переважно ендеміки Криму та Донецької височини. Присутність такої значної кількості видів свідчила, зокрема, про те, що Крим може бути центром різноманіття та місцем походження роду Helicopsis. Вважалося також, що деякі види степівок є пріоритетними для охорони, а один із них навіть певний час фігурував як повністю вимерлий у Червоному списку Міжнародного союзу охорони природи. Однак завдяки застосуванню методів молекулярно-генетичної таксономії авторам статті вдалося встановити, що в Україні поширені лише два види степівок, причому один із них не той, що вважалося раніше, тоді як решта видових назв застосовувалися до внутрішньовидових форм цих двох видів. У Криму, в степах Східної України та прилеглих районах Російської Федерації поширений надзвичайно мінливий вид Helicopsis filimargo (Krynicki, 1833), що розглядався раніше як 7 окремих видів. У степах Правобережної України, зокрема на Поділлі, а також в окремих місцезнаходженнях на Лівобережжі, поширений Helicopsis lunulata (Krynicki, 1833), який раніше не розпізнавався в такому розумінні – ця назва вважалася синонімом центральноєвропейського Helicopsis striata (Müller, 1774), і саме до останнього виду відносили більшість популяцій H. lunulata. Однак деякі великі форми H. lunulata розглядались як окремий східноєвропейський вид Helicopsis instabilis (Rossmässler, 1838). Справжнього ж Helicopsis striata в Східній Європі немає. Крім України, H. lunulata поширений також у Румунії, Молдові, прилеглих частинах Російської Федерації та, ймовірно, Польщі. На прилеглих до України зі сходу територіях Середньоруської височини зустрічається також третій вид роду Helicopsis у Східній Європі – Helicopsis hungarica (Soós & Wagner, 1935), чий основний ареал знаходиться у паннонських степах Центральної Європи.

Філогенетичні зв’язки видів роду Helicopsis на основі отриманих молекулярно-генетичних даних

Встановлені дані змінюють уявлення про біогеографію равликів роду Helicopsis і поглиблюють розуміння того, як історично формувалося степове біорізноманіття у Східній та Центральній Європі. Поширення видів степівок відповідає районуванню європейських степів на Понтійські степи у Східній Європі, де поширені H. lunulata і H. filimargo, Паннонські степи в Центральній Європі, де переважно поширені H. hungarica та H. austriaca, і Північні степи (здебільшого в Німеччині, Чехії та Польщі), де переважно поширений H. striata. При цьому три види роду Helicopsis у Східній Європі мають різне походження та заселили її рівнинні степи внаслідок трьох окремих експансій. H. filimargo виник у Кримських горах, звідки згодом розселився і на рівнину. H. lunulata походить із півночі Балканського півострова й заселив степи Східної Європи, ймовірно, з дунайського напрямку. H. hungarica походить із паннонських степів, де збереглася більшість популяцій цього виду, ймовірно, за напрямком уздовж північного схилу Карпат. Таким чином, три види роду Helicopsis Східної Європи походять із трьох різних напрямків, що вказує на ймовірні шляхи походження степового біорізноманіття Східної Європи загалом.  

Встановлене поширення видів роду Helicopsis у Східній і Центральній Європі

Отримані дані також мають значення для практичних питань охорони природи, адже степове біорізноманіття є пріоритетним для охорони як у Центральній, так і в Східній Європі. Приналежність усіх форм із Криму та Східної України до одного виду – Helicopsis filimargo – означає, що популяції цього виду охорони не потребують (окрім, можливо, деяких регіонів на північній межі ареалу). Водночас, на більшій частині ареалу Helicopsis lunulata в Україні цей вид перебуває в незадовільному стані та потребує охорони щонайменше на рівні більшості областей, де він поширений, а в майбутньому може стати доцільним занесення цього виду до Червоної книги України. Отримані дані значно впливають і на природоохоронний статус центральноєвропейського Helicopsis striata, адже вважалося, що глобально цей вид перебуває поза загрозою, через багаточисельні популяції в Україні, Молдові, Румунії та Російській Федерації. Однак встановлення у згаданій публікації приналежності всіх цих популяцій до H. lunulata або H. filimargo значно звужує ареал Helicopsis striata до невеликих клаптиків Північних степів у Центральній Європі, де стан цього виду вкрай незадовільний, що тепер робить його пріоритетним для охорони. Представлені дані яскраво демонструють, наскільки важливими є зоологічні дослідження для практичних питань охорони природи.

Бібліографія статті:

*     *     *

В ексклюзивному коментарі пресслужбі НАН України кандидат біологічних наук Ігор Балашов розповів більше про дослідження, результати яких відображено у вищезгаданій статті.

– Чим Вас зацікавили ці равлики і чому Ви вирішили дослідити їх докладніше? Напевно, були якісь сумніви та здогади щодо хибно визначеної кількості видів?

– Були великі сумніви, оскільки в багатьох випадках було неможливо розмежувати ці «види» морфологічно. Цим равликам, особливо Helicopsis filimargo, притаманна дуже велика міжпопуляційна мінливість. Тобто якщо подивитися на равликів із кількох віддалених місць окремо, то вони виглядають дуже різними, і важко уявити, що це один вид. Але якщо подивитися на весь градієнт популяцій, що живуть у проміжку між цими віддаленими місцями, то ми побачимо плавний перехід і всі проміжні форми між цими різними морфотипами. Це зумовлено пристосуванням равликів до різних екологічних умов. Зокрема, равлики, що пристосовані до життя на скелях, мають «екстремально» виражені риси, зокрема ребристу поверхню і кіль по периферії мушлі [як на першому фото], тоді як равлики, пристосовані до трав’янистих угруповань, мають досить гладеньку поверхню та заокруглені риси мушлі. Але всі вони можуть вільно схрещуватися.

– Що загрожує популяціям равликів Helicopsis lunulata в Україні та як поліпшити їхнє становище?

– Єдине, що їм необхідне, – це збереження степів і підтримання їх у природному стані. Для цього потрібно створювати нові заповідні території, де популяції цього равлика ще не охороняються, і забезпечувати збереження степів у наявних заповідних територіях. Окрім просто розорювання та забудови, є й кілька менш очевидних проблем збереження степів в Україні. По-перше, це цілеспрямоване заліснення, висаджування, наприклад, сосен чи робіній у степу. Це вкрай шкідливий напрям діяльності, який у нас офіційно використовується для нібито збільшення лісистості. Однак створені таким чином «ліси» здебільшого не є життєздатними на первинно безлісих територіях, протягом кількох років вони всихають і/або вигорають через величезну пожежонебезпечність. Висаджувати ліси потрібно там, де вони росли раніше, а не в степах. По-друге, проблемою степів є заростання інвазивними видами кущів і дерев, передусім маслинкою та робінією. В результаті виникають нестійкі пожежонебезпечні угруповання, які витісняють майже все степове біорізноманіття. По-третє, великою проблемою є підпали степів, особливо коли вони відбуваються часто і степове біорізноманіття не встигає відновитися.

– Яку роль виконують ці равлики (і загалом – обидва зафіксовані на нашій території види) у природі та чому важливо їх охороняти?

– Прямого практичного значення вони не мають. Ці равлики переробляють органіку та беруть участь у формуванні ґрунтів, а також слугують їжею для багатьох тварин. Вони є частиною степових екосистем, історично пристосованими до певної ніші, що забезпечує більше різноманіття, стійкість і ефективність функціонування цих екосистем.

За інформацією Інституту зоології імені І.І. Шмальгаузена НАН України
та Пресслужби НАН України