 Федір Кричевський. Триптих «Життя» (джерело: weekend.today) |
До вашої уваги – чергова добірка випусків (за вересень–грудень 2020 року) авторської рубрики старшого наукового співробітника відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України кандидата історичних наук Лесі Горошко-Погорецької «Своя сорочка», що виходить в ефір на радіостанції «Львівська хвиля».
Почастунки на різні трафунки
«За народним календарем, 10 вересня – на Мусія – пора завершення збирання конопель. Це була одна з важливих культур – як сировина (поряд із льоном) для виготовлення одягу. Конопляні снопи складали до стаєнь, стодол, клунь. Як і в інших подібних ситуаціях, аби врожай не попсувався (не було ніякої гнилизни і миші не поточили), люди влаштовували собі гостину на всіх етапах роботи з ним – позбиравши, позвозивши та поскладавши. Їли вівсяну кашу абощо. Така традиція – відзначення робіт із врожаєм як важливих життєвих подій – сформувалася невипадково. Річ у тім, що впродовж так званого передні́вку – проміжку між старим і першим новим врожаєм – багатьом родинам велося сутужно через брак харчів. Найбідніші не просто недоїдали, а мусили по кілька днів голодувати. Тож коли збирали новий врожай, то на радощах можна було дозволити собі трохи «роз’їстися». Тільки намагалися пильнувати, щоби збіжжя вистачило до весняних польових робіт».
Не ріж і не їж
«11 вересня відзначали день усікновення голови Іоанна Хрестителя (народна назва – Івана-Головосіка, або ж просто Головосіки). Годилося дотримуватися суворого посту, який у деяких місцевостях міг починатися напередодні ввечері й закінчуватися наступного дня. Цього дня люди намагалися не різати ножем круглих овочів і фруктів (наприклад, капусту, буряк, бульбу), а також не їсти з посуду круглої форми (горщиків, глечиків, баняків) – «аби не боліла голова»».
Як мед, то й ложкою
«Деякі узвичаєні впродовж певного часу громадські практики могли набувати форми юридичних зобов’язань. Скажімо, у Старому Самборі в другій половині XVIII століття з містян почали стягувати так зване «мі́шне». Цей податок має цікаве походження: якось пожежа знищила господарство місцевого римо-католицького священника (хату і врожай на полі, з якого той жив), а місцеві мешканці допомогли клірикові пережити це лихо та перебути до нового врожаю – пожертвували харчів і зерна, хто скільки міг. У такий натуральний спосіб вони його підтримували із власної волі кілька років, аж поки данину зерном не було офіційно замінено грошовим податком. Причому, що цікаво, розмір цього податку залежав від найпершого вияву щедрості: що більшим був обсяг продовольчої допомоги, то вища потім стягувалася плата, яка могла сягати і 100 рейнських злотих – чималих тоді коштів (дослідники припускають, що назва податку – «мішне» – походить від того, що найпершу допомогу надавали (з)мішаним збіжжям). На певному етапі податком почав навіть опікуватися громадський екзекутор, який вимагав у містян гроші інколи доволі жорстоко. Але з часом мішне поступово відійшло в небуття».
Совість без зубів, а загризе
«2 жовтня – на Трофима (або ж Трохима, або ж Трифона) – в деяких місцевостях було заведено ходити на перепросини до того, перед ким завинили. Людина, яку гризло сумління, вирушала по прощення до воріт скривдженого з трьома калачами, барвінком і грудочкою цукру, перев’язаними ниткою, і мала ходити там, аж доки її не помітять. Той, хто погоджувався пробачити образи, виходив на вулицю з відром води і вихлюпував її через голову гостя, символічно пускаючи прикрощі за водою («щоб як із відра вода витекла, так і провина зникла»)».
Друзки проти лиха
«У традиційній культурі українців, як і інших слов’янських народів, побутував звичай биття посуду не тільки на щастя й на успіх, а й з обереговою метою – щоби не втрапити в халепу, не втратити свою щасливу долю. Це робили переважно після похорон: належало, наприклад, позбутися посудин, з яких обмивали небіжчика або сипали зерно за труною, адже, за віруваннями наших пращурів, усе дотичне до поховання становило небезпеку. Трощили зазвичай саме глиняний посуд (горшки, тарілки), а от металевих відер могли й не чіпати – їх ретельно мили і продовжували використовувати. Годилося також знищити горщик або інше начиння, до якого виливали воду після миття посуду, що залишився від поминального обіду. Для цього виходили в поле або на межу села. У поляків колись був поширений звичай запалювати біля покійника вогонь: жар тримали в горщику, потім вугілля висипали, а горщик теж розбивали. З одного боку, для господарства це, звісно, означало збитки, а з іншого – новий посуд однаково доводилося купувати щороку, зокрема для приготування куті на Святвечір. Філософія цього символічного обряду проста й очевидна: не варто побиватися за втраченим – неодмінно буде щось нове, ще краще».
Є капуста – на столі не пусто
«8 і 9 жовтня народна традиція нагадувала ґаздам і ґаздиням, що настав час шаткувати і квасити капусту. Цій страві надавали особливої ваги, оскільки її, разом із деякими іншими, споживали до нового врожаю. Під час приготування капусти, як, утім, і будь-чого їстівного, суворо заборонялося сваритися. Вважалось: якщо знехтувати цим правилом – страва не вдасться. А для того, щоб забезпечити гарний результат роботи, нерідко проводили різні ритуали. Наприклад, перш ніж вкладати капусту до бочки, слід було особливо ретельно помити руки (до речі, у традиційних культурах чимало дій передбачали виконання цього ритуалу). У Болгарії заправляти першу бочку капусти розсолом запрошували молодого і здорового чоловіка. Вірили, що завдяки цьому капуста вийде смачною, хрумкою і «не млавою»».
 Юрій Павлович. «Поминання спочилих» (джерело: ethnography.org.ua) |
Воду – за упокій роду
«Кінець жовтня – початок листопада (а точніше – від 31 жовтня до 8 листопада, дня Святого Дмитрія) як у загальноєвропейській, так і в українській традиції вважався поминальним періодом. До прикладу, в найближчу до Дмитра суботу по всій Україні відзначалися розмаїті поминальні дні. У деяких регіонах, зокрема на Гуцульщині, в цей час було заведено роздавати за душу померлого воду, щоби він, по-перше, не страждав у потойбіччі від спраги (одна жінка з села Білоберізка на Верховинщині розповідала мені колись, що на поминках таку воду «жертвували» зі словами: «Не передаю водичку, а передаю керничку», – тобто криничку), а по-друге, отримав так званий «прости́біг» (прощення гріхів від Бога завдяки молитвам живих). Кажуть, що ця місцева традиція популярна й досі: на кожен похорон усе ще купують величезну кількість нових горнят і, зрештою, в кожній хаті їх накопичується дуже багато. До речі, поминати померлого горілкою не годилося, але дозволялося – молоком».
Ритуальні сніданки
«День архистратига Михаїла, 21 листопада, асоціювався з початком затяжного посту – Різдвяного. А на Поліссі до осінніх свят (Дмитра, Кузьми й Дем’яна, Михайла) часто приурочували й так звані «діди́», або ж поминальні суботи. В етнографічних джерелах мені траплялася також інформація про те, що на п’ятницю напередодні такої суботи могло припадати пісне святкування, яке називалося власне «дідами», тобто поминання померлих чоловіків у роду, а на саму суботу – «баби́», скоромне частування на честь родичок-небіжчиць. Як і під час поминань, у післяпоховальний період, на Різдво та свята, що мали поминальну складову, на «діди» й «баби» традиція переважно забороняла жінкам виконувати низку робіт – скажімо, вони не пряли, не снували і не мазали хату. Дівчат ці обмеження не стосувалися».
 Федір Кричевський. «Три покоління» (джерело: artmuseum.sumy.ua) |
Жіночий день
«7 грудня, на Катерини, вважалося таким собі святом дівочої долі, а в сучасній Україні це ще й національне свято хустки (від 2019 року). До речі, ще в дохристиянські часи у цей день теж заклика́ли долю. Уявлення про долю – добру й лиху – здавна існували в багатьох народів. Із наверненням у християнство обов’язки дарувальниці доброї долі було покладено на Святу Катерину. Оскільки традиційні уявлення пов’язували щасливу долю дівчини передусім із особою протилежної статі і заміжжям, то в цей день (або ж напередодні, або в ніч проти свята) дівчата всіляко намагалися зазирнути в майбутнє за допомогою ворожінь, в яких хустка, між іншим, відігравала важливу роль – її найчастіше використовували у ритуалах витягання жеребу. Варто зауважити, що раніше хустка була невід’ємним атрибутом дівчини й жінки. Ту, що насмілилася вийти в люди простоволосою (тобто з непокритою головою), осуджували і навіть могли закидати камінням. І навпаки: велика кількість хусток (а одна бабуся колись говорила мені, що в порядної жінки їх має бути сорок) була однією з важливих ознак дівочої та жіночої доброчесності. Дівчина, яка йшла запрошувати на своє весілля, мусила вбрати їх якнайбільше, адже хустка, по-перше, вказувала на статус власниці, а по-друге, слугувала оберегом».
Вільні руки до науки
«14 грудня, на Наума, сільські діти зазвичай збиралися до школи (або в науку до ремісників) – вперше після тривалої перерви, адже колись навчальний рік починався тоді, коли всі головні господарські справи перероблено, врожай зібрано, посортовано та складено по стодолах, клунях, пивницях, тож руки (і голова) нарешті вивільнялися для науки. Збираючи дитину на навчання, теж виконували різноманітні обряди. Наприклад, цього дня до неї годилося прийти хрещеному з букварем. Посеред хати ставили пікну діжу, застеляли її кожухом, а хрещений батько мав здійснити символічне постриження дитини. Після того треба було сісти за стіл і завчити напам’ять кілька літер абетки. Тим часом господиня готувала пшоняну кашу, щоб символічно продемонструвати, що, доки опануєш науку, мине чимало часу і доведеться переїсти чимало каші. Нарешті, школяра купали в ночвах, миючи йому голову різним зіллям, і вбирали в нову й чисту сорочку, «щоб наука добре бралася голови». Тривало навчання недовго – до Різдва. Далі починалися свята, а там уже й весняні роботи».
Як чорт хоче, так людей і мороче
«У традиційній культурі порядні люди й добрі християни на всіх урочистостях і під час зустрічі мали скидати капелюха й не боялися показати потилицю. Відповідно, однією з ознак, за якою, як вважалося, можна впізнати нечисту силу, була шапка: взимку – чорна смушева, за іншої пори року – капелюх, картуз тощо. На Поліссі чортів називали, наприклад, «чоловіками в капелюшах». Той, хто бував у польському Вроцлаві, знає, що все це місто всіяне скульптурами гномиків – міфологічних карликів, які за переказами, добували скарби в рудниках і носили червоні капелюшки. За народними віруваннями, червона або картата шапочка є також ознакою домовика, який живе у запічку. У численних казках різних народів розповідається, як людині, котра заволоділа таким чарівним головним убором, вдавалося видурити за нього в дідька купу грошей. Наші пращури також вірили (і подекуди ці вірування зберігаються досі), що не можна абиде кидати свої стрижені нігті, бо після смерті людина зможе збудувати з них міст і перейти потойбічну вогняну ріку. Інакше нігті підбере куцохвостий, зшиє собі з них капелюха-невидимку і зможе уникнути Божої кари (ураження блискавкою)».
 Знамениті вроцлавські гномики. Фото Костянтина Буркута |
За інформацією Інституту народознавства НАН України
та Пресслужби НАН України