 |
Учений розповів про суперечливість та міфологізованість біографії Тараса Шевченка: «Справа в тому, хто яку біографію Шевченка знає. Є масове сприйняття. Якщо говорити про академічну біографію, то ви одразу влучили в больову точку нашого шевченкознавства. Бо остання академічна біографія була видана у 1984 році. З того часу ми не спромоглися написати нову, я маю на увазі, в академічному форматі. І зараз не спроможні, бо немає в нас такого кадрового складу і моральної готовності. Хоча є альтернативні біографії – радше в жанрі життя і творчости, як у Івана Дзюби, або ось щойно з'явилася авторська популярна біографія Шевченка Станіслава Росовецького, до якої по-різному можна ставитися, але варто прочитати. Загалом сума фактів про Шевченка відома. Ми – академічне шевченкознавство – його життя знаємо непогано, навіть дуже добре, хоча крапку ставити в цьому рано, бо завжди виникають нюанси, дискусії і різночитання з приводу деяких епізодів. Тут проблема в тому, щоб подати цілісне бачення Шевченка. (…) Щодо життя Тараса Шевченка, то для мене щоразу сюрприз, які там міфи виникають. У нас вважають, що от Шевченко сів і написав усі свої канонічні (ми вважаємо – основні) тексти одним подихом. Я колись сам чув від викладачів, щоправда, не з літератури, а з філософії, що він же, мовляв, був алкоголіком і це Бог через нього ретранслював цю поезію, а він тільки записував. А це геть не так. Більшості чернеток не збереглося, але ті, що збереглися, показують, яка це була напружена, послідовна праця – від редакції до редакції. Деякі вірші мають три-чотири редакції. Перші рядки, в це важко повірити, геть невдалі. І це правда. І повтори. Ми не говоримо про неправильний розмір, різні моменти... Він шукає той рядок. А є таке, що певні рядки склалися в нього в голові і він записував їх вже готовими. Тобто він їх уже додумав. Пригадуєте цей епізод, це вже психологія творчості: чує пісню і на мотив народної пісні складає власний вірш? Або Андрій Козачковський згадував, що він сидів ледь не з температурою в Переяславі, приходили євреї про щось сваритися, і він в цьому галасі писав вірші. Він їх не писав, очевидно, він їх уже записував готові. Є різні моменти. Але за цим стоїть велика праця – за цими всіма поетичними творами. Це не пророк вийшов на могилу і почув голос зверху. Ні, це не так було».
Олександр Боронь також розповідає про те, чи можна оцінити постать Шевченка з точки зору його сучасників, хто сформував оточення поета, чи були для нього авторитети, що він читав та якими мовами.
Наостанок експерт зазначає: «Шевченко різний, головне – знати його багатоманіття. Це як знак, візуальний знак Шевченка. Для багатьох із цим творчість асоціюється, а творчість таки похмура, якщо читати суцільно. І цьому є пояснення, і не тільки обставини життєві, тут є психологічні моменти. От я вважаю, що треба пояснювати і показувати – був і молодий, був і такий. Він не відмовлявся від такого свого образу. Ну, міг же він не відпускати ту бороду, коли він повернувся, то таки зголив її за наказом начальства, коли приходив відмічатися. Йому сказали – краще зголи цю бороду і ці вуса. Міг голитися? Міг. Але не вважав за потрібне. Полисів, уже таке було. Але у нас є мода. Зараз всі полюбили молодого Шевченка, всі пам’ятники – це молодий Шевченко. Десь я був на Заході, є різні установи, якщо десь трапляється Шевченко в кожусі, то вибачаються. Але чим же гірший той Шевченко? Він зріліший, на той час написав більше поезій. Тут є багато чого від симпатій. (…) Можна припустити, що Тарас Шевченко усвідомлював, що його творчість неабищо і що після нього вона і залишиться. Кажуть, і це свідчить про брехню, що він писав вірші та викидав їх, – ні, він дбав про збереження своєї творчості. Пильнував, щоб та Мала книжка не загубилася у Герна в Оренбурзі після арешту. Герн примудрився через багато років передати йому її у Новопетровське укріплення. Можливо, до російськомовних повістей поет ставився так стримано, хоча хотів заробити грошей, скажемо відверто. Але те, що його творчість неперебутна, він це абсолютно усвідомлював. Масштабів цього він не міг передбачити. (…) Шевченко вийшов з народу. Тут можна сперечатись про його походження, але з гущі народу, він його представник і справді народний національний поет. В різних літературах всі вони особливі національні поети, ця типологія дуже умовна. Але і Байрон, і Бернс походили з вищих верств. І Шевченко знав про їхню творчість, він теж себе порівнював з ними, зіставляв. І цей фальшивий момент, який був в російській критиці (я думаю, багато хто це свідомо робив), коли ставили Шевченка в контекст і поруч з Кольцовим – от, мовляв, твій щабель. Шевченко ж, поза сумнівом, на рівні світових національних поетів. До речі, Куліш ще за життя Шевченка почав його порівнювати з Шекспіром. І яку це викликало реакцію, навіть у українців! Мовляв, це вже занадто! Ми любимо Шевченка, але де Шекспір, а де Шевченко! Це вже нікуди не годиться. І ще з Пушкіним порівнювали, а це в декого вже лють викликало. Між іншим, ми зараз страждаємо іншою бідою – захвалюванням Шевченка. Це принижує його. Завжди треба намагатися бути об’єктивним. Для нас тепер в цьому зіставленні нічого дивного немає. Ясна річ, це і різного калібру, і різного масштабу, і специфіки творчості – різні митці. Але що для англійців Шекспір – для нас Шевченко ще більше. Це ні у кого тепер не викликає сумніву. Треба було 160 років від дня смерті Шевченка, щоб до цього дійти. Такий шлях ми пройшли».
За інформацією освітньої платформи «Локальна історія»