В яких українських весільних обрядах фігурувала дівоча скриня? Як виготовляли діжу та доглядали за нею? Навіщо дітей і дорослих клали до випаленої печі? Чому в гості не ходили з порожніми руками? Про це та інше дізнавайтеся з чергової добірки випусків (за липень – серпень 2021 року) авторської рубрики старшого наукового співробітника відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України (Львів) кандидата історичних наук Лесі Горошко-Погорецької «Своя сорочка» на радіостанції «Львівська хвиля».
 Костянтин Трутовський. «Три українки» (1885 р.). Джерело: ethnography.org.ua |
Господиня та її скриня
«У давнину скриня слугувала вмістилищем для посагу. Коли дівчина виходила заміж, на дно скрині спочатку насипали збіжжя (зазвичай жито) як символ заможності, а вже потім складали туди те, що власниця встигла надбати, доки дівувала, – все, що вона напряла, нашила, навишивала й наткала. Перш ніж забрати молоду з батьківської хати, скриню виносили, клали на віз і відкривали. Але не для того, щоби похизуватись, а щоби дівчата з роду молодої швидко виходили заміж. У новій оселі, вдома у молодого скриню молодої закривали в коморі, ключ від якої годилося викупити, «аби скриня не стояла замкнена»».
Слова і смисли
«Українці часто вживають вигук «нічого собі!» як синонім «ого!» або «вау!», тобто на позначення здивування, замилування, захвату від чогось неймовірно хорошого та приємного. Вочевидь, цей поширений фразеологізм втратив своє первісне значення, адже словники тлумачать його як щось «таке собі», «посереднє», «нічогеньке», «непогане», але, радше, «ні погане, ні хороше», те, чого собі все ж не бажаєш».
«Діжа моя, діжа, треба тобі хвощанки й ножа»
«Особливу роль у традиційному українському селянському господарстві відігравала діжа. Нині ж про цю посудину нагадує хіба що художня література: Мелашка, героїня повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», не діставала до дна діжі й, аби добре вимісити тісто, мусила ставати на стільчик.
А колись із діжі навіть подеколи робили «іменинницю» (прикрашали і вшановували), бо від того, як про неї дбали, залежала якість хліба, котрий у ній вимішували (хоча в деяких місцевостях для цього використовували не діжу, а, скажімо, ночви). Коли хліб вкисав погано, припускали, що діжу зробили не з належної породи дерева (позитивно маркованими вважалися смерека, липа, клен, явір, дуб, бук, негативно маркованою – осика) або ж неправильно поєднали у ній клепки, і вийшла не діжа, а «діжун»».
 Мелашка місить тісто. Ілюстрація Анатолія Базилевича. Джерело: vseosvita.ua |
Знаття про життя
«За уявленнями наших пращурів, людство на зорі свого існування володіло здатністю передбачати прийдешнє. Але це зробило людей ледачими й марнотратними. Як розповідає легенда, один чоловік, котрий знав, що йому вже недовго лишилося жити, вирішив підігріти горнятко води, підпаливши ліс. Бог побачив це і покарав людей невіданням, щоби надалі вони повсякчас дбали про себе і своїх нащадків. Однак вважалося, що в певні дні таки можна зазирнути в майбутнє. Наприклад, 26 липня, на собор архангела Михаїла, чоловіки нібито могли забезпечити собі благовісний сон, якщо весь день постили, а на ніч з’їдали проскурку».
Звичаєве підґрунтя казки
«Усі ми в дитинстві слухали казку про Івасика-Телесика і вражалися віроломством зміючки Оленки, котра саджала головного героя на хлібну лопату і збиралася запхати його до печі. Виявляється, що обряд вкладання до печі був характерний для всього східнослов’янського ареалу і називався «перепіканням дитини». Його застосовували до дітей, хворих на рахіт, сухоти абощо, а росіяни – ще й до передчасно народжених дітей. Піч пропалювали, випікали хліб, потім виймали його, вигрібали жар і ненадовго вкладали до печі дитину. Вважалося, що після цього вона ніби вдруге народжується і далі вже розвиватиметься добре та не хворітиме. Іноді у такій випаленій печі «прогрівали до кісточок» і застуджених дорослих. Можливо, саме про щось подібне йшлось у казці: оскільки Івасик-Телесик з’явився в незвичайний спосіб, то мав «перенародитись», аби стати людиною».
Замирення вогню
«25 серпня, на Фотія (або ж Фоки), на Гуцульщині відзначали свято вогню. Цього дня намагалися не працювати, щоби захистити свою оселю від небезпечних проявів стихії. Адже, як стверджує прислів’я, вогонь і вода – добрі слуги, але погані господарі, а раніше, доки не з’явилось електричне світло й побутовий газ, без вогню не могла обійтися жодна родина. Це помітно навіть тепер у віддалених селах, гірських і не лише. На Рівненщині вогонь також називали Андрієм, бо у давнину він вважався первісною матерією чоловічої статі («андрос» у перекладі з грецької – «чоловік»)».
Порожній мішок не став у куток
«До наших часів дійшло уявлення про те, що порожню колиску не можна гойдати, інакше у дитини болітиме голова, або ж вона не спатиме, або помре. Ця заборона безпосередньо пов’язана з протиставленням порожнього й повного у традиційній культурі, звідки випливало чимало інших вірувань. Скажімо, про те, що не слід переходити людям дорогу з порожнім відром і залишати порожньою піч після випікання хліба (туди кидали бодай полінце). У нову оселю годилося вносити тільки відро з водою або інші посудини, наповнені вином, зерном тощо. З порожніми руками намагалися ні до кого не ходити, особливо не відвідувати дітей. Адже порожнеча асоціювалася з нестачею, лихом».
 Микола Пимоненко. «Вечоріє» (1900). Джерело: ethnography.org.ua |
За інформацією Інституту народознавства НАН України
та пресслужби НАН України