Юрій Прохасько, науковий співробітник відділу літературного процесу в Західній Україні та компаративістики Інституту Івана Франка НАН України (Львів), співзасновник Львівського інституту психоаналізу, член-кореспондент Саксонської академії мистецтв у Дрездені (Німеччина), член Німецької Академії мови і красного письменства, германіст, публіцист, есеїст, перекладач і психоаналітик, у своїх виступах послідовно висвітлює українське бачення цієї війни в західному світі, а також аналізує реакції західних суспільств та інтелектуальних і політичних середовищ на події в Україні.
 Юрій Прохасько (автор світлини – Маркіян Прохасько) |
Ще задовго до початку повномасштабного вторгнення рф в Україну Юрій Прохасько як германіст, публіцист, психоаналітик і громадянин регулярно коментував події в Україні, довкола України, тлумачив Україну для західних, передусім німецькомовних медій.
Від 24 лютого 2022 року ця діяльність набула наполегливого, системного і постійного характеру: його дописи до газет і часописів, інтерв’ю для газет, радіо, телебачення Німеччини, Австрії, Швейцарії, Польщі, скандинавських країн, участь у публічних дискусіях, семінарах, конференціях, виступи і промови на публічних експертних і наукових заходах послідовно висвітлюють українське бачення цієї війни в західному світі, але також аналізують реакції західних суспільств та інтелектуальних і політичних середовищ на події в Україні. Зрозуміло, що всі без винятку ці зарубіжні внески були і є дистанційними, але аж ніяк не дистанційованими.
Інша частина цієї діяльності скерована до української авдиторії, передусім через YouTube. Зокрема, в
інтерв’ю програмі «Культурний інстинкт» українського телеканалу «Суспільне. Культура» Юрій Прохасько розповів про становище з перекладом української літератури в німецькомовних країнах Європи – Німеччині, Австрії та Швейцарії. За його словами, крім зростання обізнаності громадян цих країн щодо української літератури, у кожній з них є один великий недолік: «Майже відсутня українська класика, нема розуміння, що таке канон української літератури. Наслідок: українська література досі постає як якесь нове явище, що взялося ледь не нізвідки, не має традицій, витоків. І це прикро подвійно. По-перше, дуже відчутно, як бракує знання того, що таке українська культура, знання контекстів, зокрема і прагнення до української самостійності (серед іншого, засадничих мітотворчих контекстів, скажімо, українського романтизму). По-друге, виникає дуже некорисне враження, ніби російська література – давня і велика, а українська – нова і ледь не вигадана в останні роки, зроблена «на ходу» руками таких авторів, як Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Тарас Прохасько, Таня Малярчук та інші».
Водночас, Юрій Прохасько не вважає, що існує кореляція між обізнаністю європейців щодо української літератури та підтримкою, що її вони висловлюють і надають нашій країні: «Підтримка – безпрецедентна, неймовірна і нечувана. На прерізних рівнях і в найрізноманітніших вимірах. Почавши від небувалої готовності приймати наших біженців, переміщених осіб, людей, що втратили житло і засоби до існування. Включаючи просто безпрецедентні надання їм особливих і дуже вигідних прав, які подекуди мало не зрівнюють їх з громадянами тих країн, – можливість доступу до ринку праці, неймовірна опіка. Медіальний супровід також нечувано добрий. Висвітлення переважно дуже компетентне, якісне, своєчасне. І найголовніше: суспільна емпатія – дуже висока».
Однак, як стверджує Юрій Прохасько, позиції німецькомовних інтелектуалів з приводу війни росії проти України доволі диференційовані, що структурно відповідає світоглядній поділеності суспільств: «В сучасних дискусіях у ФРН можна простежити, що загалом – і кількісно, і якісно – є безумовна підтримка України, безпрецедентна серед німецьких інтелектуалів, і неготовність робити жодні поправки на будь-що. Є готовність називати зло злом, трагедію – трагедією, потребу в допомозі – потребою в допомозі. Але, разом з тим, є менші, не такі значущі, групи. Наприклад, група довкола Аліси Шварцер, відомої, класичної феміністки, однієї з основоположниць німецького феміністичного руху. Є голоси обережніші, стриманіші – з середовища соціал-демократії (що також не повинно дивувати). І їхні think tanks [аналітичні, дослідницькі осередки]. Дивною є, скажімо, позиція одного з чільних німецьких філософів – може, навіть найвизначнішого живого філософа сучасності, знаменитого Юрґена Габермаса. Попри ясність свого мислення, зазвичай дуже прозорого і дуже послідовного, він тут пропонує щось дуже дивне: Україна не сміє програти, здати своїх позицій, але і не може повністю виграти, бо інакше, у відповідь на це, буде ядерна катастрофа, тож потрібне негайне примирення, але не коштом України».
28 квітня цього року видання «Berliner Zeitung» оприлюднило відкритий лист до німецького федерального канцлера Олафа Шольца, підписаний вісімнадцятьма німецькими дослідниками, політиками і митцями, – з вимогою припинити постачання зброї Україні та схилити її (Україну) до перемовин з рф. Це звернення у багатьох медіях називали відкритим листом німецьких інтелектуалів, що не зовсім так, говорить Юрій Прохасько: «Загалом це ні відомі, ані надто впливові люди. Прикметно, що з-поміж підписантів дуже багато представників шоубізнесу, перформерів, театральних діячів, акторів, кіноакторів. Серед відоміших можна назвати хіба трьох: Юрґена Габермаса (либонь, найвідомішого і найвпливовішого), Алісу Шварцер (колись дуже впливову, але тепер зовсім ні) і письменницю Юлі Це (вона посідає позицію, що не вільно провокувати росію і що, якщо зараз не закінчити примиренням, то це обов’язково скінчиться вселенською ядерною катастрофою). Цікаво, що одна з найвідоміших (в Україні також) німецьких письменниць Катя Ланґе-Мюллер згодом відкликала свій підпис. Сказала, що поквапилася, що її «спокусили» підписатися за «примирення, закінчення війни і недопущення ескалації».
…Багато первинних підписантів цього листа мають великий сентимент до російської культури, літератури і подекуди довго жили в росії. Вони закликають у жодному разі не демонізувати російський народ, російську культуру, літературу. Намагаються донести точку зору, що «добрі росіяни» і «поганий російський політикум» – це «зовсім різні речі»».
Аналізуючи джерела такого німецького сентименту до росії та всього, що з нею пов’язано, Юрій Прохасько пояснює: «Почалося все дуже давно – незадовго після Петра Великого, а може, і з ним – з реакції на Просвітництво. Якщо поглянути на це з перспективи історії ідей, то тут є одна дуже разюча схожість: і росія, і Німеччина (або те, що, за аналогією до сучасного концепту «руского міра», можна було би назвати «німецьким світом») були не просто незахідні, а великою мірою антизахідні. Так, поверхово росія, починаючи від Петра Першого, здійснювала реформи на західний взірець, вся номенклатура чинів була скопійована з німецької моделі. Великим замилуванцем пруськости був Павло Перший. Німеччині й росії вдавалося зблизитися, тому що Прусія і Німеччина загалом (а потім Перший Райх, об’єднана Німеччина кінця ХІХ століття і аж до Другої світової війни) була виразно антизахідна. В росії тим часом відоме «Темне Просвітництво», романтичне, а потім – інтенсивно геґельянське антизахідництво. Німецьке антизахідництво полягало в тому, що справжній Захід, тобто романські країни Европи (Франція, Іспанія, Італія) є носіями чогось формально довершеного, матеріально вишуканого, але позбавленого того, що німці називали «Kultur». Це дуже специфічне слово, неперекладне, оточене сузір’ям конотацій. Воно дуже близьке до того, що росіяни називають «духовностью». Й оця традиція «духовности» становила (від Тютчева й Достоєвського, а, зрештою, вже від Пушкіна) і становить дуже потужний контекст, де німці й росіяни мають те, що Ґьоте свого часу називав «вибірковими спорідненостями», де вони відчувають взаємне притягання у своєму ресентименті до західництва.
Це одна важлива верства [шар]. Інша – імперіальний досвід. Сучасна Німеччина, попри всю працю історичної спокути, переосмислення минулого, культивування провини за Другу світову війну, великою мірою витіснено імперіальна. І вона тим паче витіснено імперіальна, що свідомо неймовірно бореться з цим рефлексом у собі. Тут нічого не вдієш: коли німці зустрічаються з імперіальними феноменами у когось, то має місце ефект впізнаваності, взаємного привітання і взаємного визнання. Про це, до речі, говорить непаневропейська німецька, пруська, бісмарківська концепція «Mitteleuropa» (Середньої, або ж Центральної Європи), що трактує Европу як місце, де є два справжні, великі центри притягання – Берлін і Петербург (пізніше – Берлін і Москва), а між ними – маса зовсім незначних земель і людей, що ними ці центри повинні спільно розпоряджатися.
У видатного сучасного історика, такого собі дуаєна сучасної німецької історії Гайнріха Авґуста Вінклера є капітальна двотомова праця з новочасної історії Німеччини – «Довгий шлях на Захід», титул якої підкреслює, що цей шлях у німецькій інтелектуальній, політичній традиції був дуже складний і дуже довгий. І великою мірою він недовершений. Тому що є такі великі сили, як, наприклад, AfD [Alternative für Deutschland – «Альтернатива для Німеччини»] – правоконсервативна партія, що, подібно до Марін Ле Пен у Франції та Віктора Орбана в Угорщині, є антизахідна, з чого виникає також її виразний антиамериканізм, і – найголовніше – антимодернізаційна. Антимодернізаційність означає плекання сентименту до минулого, якого в такій постаті [іпостасі, вигляді] ніколи не було. Це обернена назад утопія. Партія AfD має величезну прихильність і великий успіх переважно у східних частинах сучасної об’єднаної Німеччини, які колись були Німецькою Демократичною Республікою [на відміну від західної частини Німеччини – Федеративної Республіки Німеччина, як називається тепер об’єднана країна, – східні регіони у 1949–1990 роках перебували під контролем СРСР]. І це дуже прикметно, бо тут входять у гру два чинники: з одного боку – правоконсервативний, який боїться сучасності, модерності, волів би повернутися в минуле; з іншого боку – зовсім не усвідомлений стокгольмський синдром, тобто страх, що «рускіє» повернуться і знову завоюють, знову пануватимуть. Все це дає в результаті дивовижний покруч, що знаходить – і це не є жодна таємниця – пряме підживлення в росії. Не кажучи вже про простір ідеологічної зустрічі. Бо ж путінізм презентує себе не просто як антимодернізаційний рух, чи вчення, чи ідеологію. Є справа поважніша – він претендує бути лідером антимодернізаційного світу, на якого рівняються інші консервативні й антимодернізаційні сили в Европі. Але, на щастя, є одне добро – у них немає сильних, релевантних публічних інтелектуалів із поважним голосом у німецькому суспільстві».
Юрій Прохасько також зауважив, що першорядні німецькі інтелектуали, серед яких, наприклад, добре відомий в Україні історик Карл Шльоґель, відповіли на відкритого листа Юрґена Габермаса й інших підписантів: «І це значно істотніше. Але в цьому «листі вісімнадцятьох» можна простежити наслідки ще двох великих і дуже значних спадків, які є питомо німецькі і тепер дуже позначаються на сприйнятті України частинами німецького суспільства і частинами німецького політикуму. На жаль, визначального політикуму. Бо в нинішній німецькій урядовій коаліції – велика частка соціал-демократів. Канцлер Олаф Шольц також соціал-демократ і носій традиції так званої «Ostpolitik» («східної політики») – моделі стосунків з Совєцьким Союзом, яка була випрацювана в середовищі західнонімецької соціал-демократії за канцлерів Віллі Брандта й особливо Гельмута Шмідта. Ця модель полягала у простій концепції: «технології за сировину», «торгівля як засіб упокорення, утримання миру», «торгівля замість війни» («хто торгує, той не воює»). І ця політика тоді справді була надзвичайно успішною. Великою мірою «рефлекси» цієї політики тривають зараз, бо вони надзвичайно глибокі. Однак то вже не так політика в її ешелонованій цілісності й масивності. І то вже не є нерефлектована й некритикована політика. Бо традиція «Ostpolitik» якраз і улягає тепер найінтенсивнішому політичному аналізові, я би сказав – деконструкції. І одне з найважливіших усвідомлень – усвідомлення цієї «Ostpolitik» в її триванні, її некритичному продовженні в сьогоденні. Те, що щось колись функціонувало, не означає, що воно мусить добре працювати і сьогодні. Таким чином, закупівля російського газу тепер уже має зовсім інший статус – статус оточеної соромом безвиході. Тобто всі розуміють, що це недобре і як це згубно, всі розуміють, що ці закупівлі фінансують російську війну проти України. Але гасло тепер уже не таке, щоби втихомирювати росію через взаємовигідну торгівлю, а таке, що наразі від цього газу відмовитися ще неможливо, проте над цим інтенсивно працюють, і щойно створять альтернативу – тоді обов’язково це зроблять».
«Слово «запізніле» – провідне у більшості теперішніх дискусій [щодо України у Німеччині], бо і політика, і політичні процеси, і бюрократичні процеси мають велику інертність. Але й інтелектуальні процеси – теж, – продовжує Юрій Прохасько. – Дискурсивна робота є роботою не негайною. Вона повільна і повільно розгортає свою впливовість і переходить через ті самі процеси дискусій і критики, що й політична діяльність. Публічну інтелектуальну діяльність не можна порівняти ані зі слемом, ані з репом – то, коли хочете, contemporary classic, музика довгого тривання, довгого розгортання і тривалого формулювання. І, однак, мені здається, що найважливіше таки відбувається. До речі, власне, внаслідок реакції німецького уряду [на російсько-українську війну] популярність Олафа Шольца у німецькому суспільстві тепер найнижча. Тому що є загальне усвідомлення, що дуже багато речей відбуваються з величезним запізненням. Запізніле – переосмислення. Запізніле – те, що пан Шольц назвав «рішучим поворотом». Запізнілі – постачання зброї, рішення, усвідомлення, концептуалізації. Але я не бачу іншого шляху. І найголовніше – те, що публічні інтелектуали формують дискурси, яких до них не було і які залишаються. Формулювати тези і дискурси – це те, що може публічний інтелектуал».
«Я думаю, що найважливіший висновок [урок російсько-української війни для світу й інтелектуальних середовищ] полягає в тому, що ми з якихось причин перестали бачити очевидне. Перед нашими очима відбувалися речі неймовірного драматизму. Всі їх бачили, а однак дуже багато хто не хотів їх брати до уваги. Частина не хотіла в них вірити, частина не хотіла вірити, що це поважно, частина їх релятивізувала, частина перепускала через сито всіляких теорій паритетності й релятивності, аж поки не стало запізно. Головний урок: очевидне не було побачене і більшість людей застало зненацька. Отож, мені здається, головне переосмислення, яке залишиться на наступні десятиліття, полягатиме в тому, щоби більше вірити тому, що бачиш, і менше вірити теоріям, які можуть говорити, що те, що ти бачиш, не є тим, що ти бачиш», – підсумував науковець.
* * *
Подаємо також добірку інших матеріалів (мовами ориґіналу).
- Jurko Prochasko, Unser täglich Gift // Frankfurter Allgemeine Zeitung, 8. März 2022, S. 13.
- Інтерв’ю для данської щоденної газети Politiken, 11. 03.2022, S. 2–3.
- Розмова з редакцією культури щоденної німецької газети Frankfurter Allgemeine Zeitung (спільно з Танею Малярчук та Катею Петровською) Es ist auch Euer Krieg! // Literatur Spezial // Frankfurter Allgemeine Zeitung, 13. März 2022, S. 33–34.
За інформацією Інституту Івана Франка НАН України
та пресслужби НАН України