View message

14 березня 2023 року в будівлі Президії НАН України у Києві відбулися ХХХІІІ читання академіка В.І. Вернадського «Наука – основа незалежності, міцності та обороноздатності держави», присвячені 160-річчю від дня народження цього видатного вченого і першого Президента Академії.

Віцепрезидент НАН України академік Вячеслав Кошечко

Учасників заходу привітав віцепрезидент Національної академії наук України, голова Секції хімічних і біологічних наук НАН України, голова Комісії НАН України з наукової спадщини академіка В.І. Вернадського академік Вячеслав Кошечко:

«Згадуючи ім’я Володимира Івановича Вернадського, ми одразу ж уявляємо видатного українського науковця й філософа, природознавця, засновника геохімії, біогеохімії, радіогеології, фундатора вчень про біосферу, ноосферу та космізм, першого Президента Української академії наук. Він розробив ґрунтовний план діяльності Академії наук, започаткував численні напрями наукових досліджень, згуртував плеяду відданих науці людей, здійснював велику культурно-просвітницьку діяльність.

…12 березня виповнилось 160 років від дня народження Володимира Івановича, який майже все життя опікувався ефективною організацією науки й сам був ініціатором створення наукових структур, які забезпечили би формування розвинутого наукового середовища. Найбільш видимий і блискучий приклад – створення Української академії наук, яка з часом стала взірцем такого середовища. Зі властивим йому стратегічним баченням Вернадський наполіг, щоб українська Академія наук була не клубом видатних учених, які час від часу збираються й обговорюють важливі наукові проблеми, а системою наукових закладів із кваліфікованими колективами науковців, які здійснюють наукові дослідження в різних галузях. Саме такі колективи, згуртовані в Академії, створили найсприятливіші умови для формування фахівців найвищого ґатунку. І більш як столітня історія нашої Академії переконливо це засвідчує.

Засадничі ідеї Володимира Івановича Вернадського – ноосфери як науки про живу й неживу природу в їхній тісній взаємодії – актуалізують багатодисциплінарне наукове середовище. Саме поєднання різних галузей відкриває широкі можливості для взаємозбагачення різних дисциплін знаннями. Їхнє інтегрування – це об’єктивна потреба сьогодення, коли наука є надійною запорукою та основою незалежності, міцності й обороноздатності держави.

У спогадах учнів, послідовників і колег Володимир Іванович лишився людиною щирої, сердечної вдачі та великої духовної культури. Він належав до когорти найосвіченіших людей, які у цитаделі науки берегли вогник знань від хаосу війн і революцій, намагалися зберегти бібліотеки, музеї, лабораторії. Істина одна, а шляхів до неї стільки ж, скільки людей. В.І. Вернадський жив не самою лиш наукою – його діяльність як великого організатора вплетена в українську історію. 

Прикладами визнання наукових здобутків Володимира Івановича є присвоєння його імені багатьом науковим та освітянським установам,  Національній бібліотеці, науковим суднам тощо. На пошану вченого названо два мінерали – «вернадит» і «вернадскит». Від 1973 року НАН України присуджує премію імені В.І. Вернадського, а з 2003 року – Золоту медаль імені В.І. Вернадського Національної академії наук України (найвищу нагороду Академії).

Ми певні, що геніальні ідеї Володимира Івановича Вернадського ще багато десятиліть вивчатимуть і поглиблюватимуть, а в його працях відкриватимуть нові сторінки як джерело нових знань. І для молодих поколінь він завжди буде яскравим прикладом гідного життя та відданого служіння її величності Науці».

Академік Олександр Палагін (Інститут кібернетики імені В.М. Глушкова НАН України)

Доповідь «До системного підходу в програмі керованої еволюції» виголосив заступник директора Інституту кібернетики імені В.М. Глушкова НАН України академік Олександр Палагін:

«Еволюція формує нові виклики, розподіляє акценти серед актуальних питань і пріоритетність виконання завдань, що стоять перед людством. Здатність відповідати на виклики є перевіркою готовності цивілізації до подальшого розвитку.

Учення Володимира Вернадського з’явилося близько 100 років тому, але сьогодні, на жаль, іще не можна констатувати, що людство дійшло до його ідей. Поточна ситуація свідчить про проблеми у функціонуванні нинішньої системи забезпечення безпеки світу. А це безпосередньо впливає на перспективи сталого розвитку нашої планети.

Загальна кількість загиблих у військових конфліктах у період після Другої світової війни сягає майже 15% від її загальних втрат. Ці втрати стали можливими попри існування Ради безпеки ООН, рішення якої юридично обов’язкові для всіх держав – членів цієї організації. 11% населення планети (тобто майже 900 мільйонів людей) живуть в умовах ризику власній безпеці.

Трагічні події, що відбуваються сьогодні в Україні, дають їй підстави і права ініціювати побудову системної моделі й організаційно-методологічних засад забезпечення цілеспрямованого сталого розвитку Землі з проєкцією на Україну. Йдеться про створення системної інфраструктури, що враховує загальні інтереси людства і визначає комплекс заходів, які гарантують усім (без винятку) її суб’єктам безпеку життя, а загалом – процвітання планети на шляху еволюційного розвитку з використанням сучасних інтелектуальних інформаційно-аналітичних технологій.

Пропозиції щодо проєктування системи світоустрою ґрунтуються на загальновизнаній ноосферній теорії академіка В.І. Вернадського. Ноосферна парадигма обґрунтовує необхідність побудови наукового фундаменту керованої еволюції планети, а також конструктивної формалізованої моделі світоустрою, що відповідає всім викликам сьогоднішнього небезпечного стану життя на нашій планеті в усій єдності її складників (довкілля, здоров’я людини, енергетика, промисловість, безпека життя і, нарешті, цілеспрямований розвиток самої науки).

Світоустрій потребує трансформації та ефективного механізму управління процесами глобальної еволюції, зокрема заснування нових інституцій та реорганізації нинішніх, функціональними обов’язками яких буде розроблення і впровадження програми сталого розвитку з використанням системного підходу, забезпечення функціонування прозорих систем моніторингу і контролю, оперативного реагування на відхилення від норм і правил усіма членами світової спільноти. Важливо визначити термін «конфлікт» і розв’язувати конфлікти й отримувати оптимальні консенсуси за допомогою точних математичних методів.

А для початку слід визначити часові межі ноосферогенезу, його етапи й завдання, розробити «дорожню карту» з позиції сучасних викликів і нагальних потреб України.

Отже, пропонується механізм управління процесами глобальної еволюції, в основі якого лежить кібернетична модель зі зворотним зв’язком і чітким формулюванням критеріїв за всіма функціональними складниками, єдністю далеких і близьких цілей (досвід академіка Віктора Глушкова (ЗДАС)), усвідомленням нескінченної вартості життя («благоговіння перед життям» за Альбертом Швейцером), забезпеченням її безпеки на всіх рівнях системи».

На думку академіка Олександра Палагіна, кібернетична модель світоустрою має ґрунтуватися на трансдисциплінарній парадигмі розвитку знань і управління наукою та високими технологіями. Це, своєю чергою, передбачає інтеграцію знань на онтологічному та загальнотеоретичному рівнях, міждисциплінарну взаємодію, кластери конвергенції, побудову індустрії знань і наукової картини. Потрібно цілеспрямовано формувати планетарну свідомість людини (так вважав і Володимир Вернадський) та розвивати когнітивні технології, використовуючи штучний і консолідований інтелект (інфосферу).

Підсумовуючи, доповідач виокремив деякі з основних напрямів керованої еволюції, що потребують уваги на першому етапі реалізації стратегії впровадження. Це:

1) реалізація трансдисциплінарної парадигми розвитку науки і наукових знань, що забезпечують побудову Наукової картини світу (як Єдиного знання), необхідної для ефективної керованої еволюції планети;

2) розроблення тривалої програми когнітивної еволюції людського суспільства на основі критеріїв безпеки, індексів добробуту і розвитку культури;

3) розроблення програми пріоритетного гарантування безпеки життя планети, нації (країни), окремої людини;

4) розв’язання проблем широкого використання відновлюваних енергетичних ресурсів;

5) впровадження і підтримка програм розвитку екологічного стану планети;

6) розроблення ефективних науково обґрунтованих заходів забезпечення здоров’я людини.

7) ініціалізація широкого молодіжного руху, спрямованого на лідерську участь у програмі керованої еволюції планети за допомогою Інтернету, засобів масової інформації, розвитку творчого ентузіазму.

«Впровадження запропонованої програми потребує налагодження ефективної взаємодії між науковими спільнотами світу, політичними лідерами, лідерами думок і передусім молоддю, що об’єднується у політичні партії майбутнього та бере відповідальність на себе», – наголосив академік Олександр Палагін.

Доктор економічних наук Вікторія Небрат (Інститут економіки та прогнозування НАН України)

Завідувачка відділу економічної історії Інституту економіки та прогнозування НАН України доктор економічних наук Вікторія Небрат виголосила доповідь «Наукова спадщина Володимира Вернадського і сучасна парадигма економічного розвитку»:

«Академік Вернадський – усесвітньовідомий вчений, увесь світ його знає як природознавця з антропокосмічним мисленням, основоположника нових напрямів науки. Його наукова спадщина багатогранна й охоплює широкий спектр наукових знань. Але, представляючи тут зв’язок Володимира Вернадського з економічною наукою, хочу привернути увагу до того факту, що його батько був професійним вченим-економістом. Іван Васильович Вернадський – основоположник теорії потреб, яка майже на 100 років випередила відому концепцію піраміди потреб Маслоу, фундатор ліберально-гуманістичного напряму в українській економічній думці, професор і завідувач кафедри політичної економії та статистики у Київському університеті Святого Володимира. Це людина, яка виховала цілу плеяду вчених-економістів, зокрема учнем професора Івана Вернадського був Микола Бунге – в подальшому професор і ректор Київського університету, міністр фінансів російській імперії, визнаний росіянами як найуспішніший реформатор у контексті ліберально-ринкових перетворень. Тому не дивно, що в теорії В.І. Вернадського також реалізована ідея цінності людського життя та значення людської діяльності в планетарному вимірі, ідея відповідальності за результати господарювання.

Тож Володимир Вернадський як людина, особистість і вчений формувався в економічному інтелектуальному середовищі й у підсумку свого життєвого шляху та наукових пошуків переосмислив економіку і роль людської діяльності загалом із позицій ширшого погляду.

Що стосується його зв’язку з Українською академією наук, то ми маємо спиратися на слова насамперед самого Вернадського про те, що він вважав науку водночас і засобом, і результатом розвитку людства. Зокрема, писав: «…ставлячи за мету розвиток людства, бачимо, що він досягається різними засобами і один з них – наука…». Свою науково-організаційну роботу Вернадський, фактично, розпочав як член Наукового товариства імені Шевченка (засноване у Львові ще 1873 року, тобто цьогоріч йому виповнюється 150 років). Воно створювалось як літературне, але згодом стало осередком наукових досліджень. А 1907 року в Києві було створене Українське наукове товариство, до роботи якого також долучився Володимир Вернадський. Тому, коли 1918 року постало питання про створення не громадської організації, а державної інституції – Української академії наук (УАН) – звісно, Вернадський багато зусиль доклав до створення Академії та був обраний її президентом не лише як організатор, а й як один із найавторитетніших українських учених, відомих усьому світові.

Метою створення Академії сам Вернадський визначав формування потужного центру наукових досліджень історії українського народу й економічного потенціалу України. Він писав: «Державна вага Академії витворюється тим впливом, який вона матиме на підвищення продукційних сил країни й людини на Україні». Тобто від початку створення Академії пов’язувалося з формуванням національної економіки та побудовою перспективної моделі державного будівництва, а сама Українська академія наук поставала як інститут української державності. Тому в її структурі були передбачені не лише гуманітарні та природничі дослідження, а й суспільні. Першим очільником соціально-економічного відділу Академії був теж усесвітньо відомий учений – Михайло Іванович Туган-Барановський.

Від самого початку дослідження економічного потенціалу моделювання просторового розвитку, оптимізація територіальної структури економіки було визначено одним із ключових напрямів діяльності Академії наук. Задля цього вже 1919 року з ініціативи та під головуванням В. Вернадського було створено Комісію для досліду виробничих сил України (того ж року перейменована у Комісію для виучування природних багатств України; нині на її базі створено Інститут економіки природокористування та сталого розвитку НАН України). Отже, поставлені Вернадським завдання та структура Академії були узгодженими. І сам Володимир Вернадський як президент УАН, і Михайло Туган-Барановський як перший голова соціально-економічного відділу та його наступники – Костянтин Воблий (керував цим відділом у 1925–1929 роках) і Леонід Яснопольський (у 1926 – 1930 роках був головою Постійної Комісії Всеукраїнської академії наук (ВУАН) для вивчення продукційних сил України) дотримувалися бачення академічних досліджень як наукової основи розвитку народного господарства і держави, зміцнення економічного потенціалу та зростання народного добробуту. Вони вважали, що передусім на це мають бути скеровані наукові кадри і ресурси.

Володимир Вернадський заклав траєкторію розвитку Академії відповідно до суспільних запитів, вимог динамічно змінного соціального, політичного, економічного середовища (тобто структура Академії також розглядалась як мобільна, адаптивна). Ця траєкторія передбачає, що пріоритетні напрями досліджень і відповідні структурні підрозділи не лише дотримуватимуться раз і назавжди визначених напрямів, а й відповідатимуть цьому змінному середовищу.

В умовах стрімких масштабних змін просторового розвитку економічних систем, зокрема національного господарства України, в дусі ідей Володимира Вернадського доцільно переформатувати напрями академічних досліджень на основі нового розуміння економічного простору й економічного потенціалу. Відповідно до викликів, які давно стоять перед Україною (з огляду на те, що наше народне господарство довго розвивалося в єдиному економічному комплексі СРСР і країн-членів Ради економічної взаємодопомоги, раніше – Російської та Австро-Угорської імперій, частково – Польщі), а зараз – в умовах війни (через часткову дезінтеграцію територій, руйнування виробничих потужностей і логістичних ланцюжків, втрату доступу до ресурсів, зовнішнє блокування й вимушену переорієнтацію торговельних потоків, забруднення та замінування сільськогосподарських угідь, масштабну міграцію населення, що супроводжується втратою людського потенціалу економіки) – ця проблематика загострилася і ще більше актуалізувалася. Необхідне інтегральне поєднання просторово-функціонального, організаційно-управлінського, технологічного, людського й екологічного вимірів функціонування національної економічної системи. Проблеми перебудови просторової організації, інституційної та галузевої структури економіки, відновлення життєвого простору та реалізації природно-ресурсного потенціалу України у відповідності з цілями сталого розвитку мають стати предметом ґрунтовних досліджень, зокрема міждисциплінарних. Це обумовлено завданнями здобуття Перемоги, захисту державності, а також повоєнного відновлення економіки і соціогуманітарного простору України.

Якщо не здійснити структурної трансформації національної економічної системи, то просто повторення, відбудова, відновлення того, що вже було, стане кроком назад. Це поставить під загрозу національну безпеку, унеможливить подальший розвиток України, закреслить її економічні та геополітичні перспективи як успішної держави з конкурентоспроможною економікою, з якою можливе паритетне партнерство. Тому, повертаючись до слів Володимира Вернадського про те, що наука – це чинник і рушій розвитку людства, варто думати, як зорієнтувати й пріоритезувати наукові дослідження для забезпечення успішної структурної трансформації з урахуванням нових підходів до економічного розвитку на засадах єдності економічного, соціального й екологічного.

Така позиція цілком відповідає науковому світогляду Володимира Вернадського, який багато дає і для осучаснення методології економічних досліджень. Зокрема вважаючи, що масштаб і цілісність мислення є основою наукового пізнання, Вернадський заклав у методологію:

• планетарність масштабу мислення (його науковий світогляд базувався на духовно-універсумному світосприйнятті єдності всього сущого);
• міждисциплінарність (Вернадський уперше в світовій науці спробував узагальнити еволюцію планети як єдиного космічного, геологічного, біогенного й антропогенного процесу);
• взаємообумовленість людської діяльності та природних процесів (якщо традиційно зважали лише на детермінованість людської діяльності природно-географічними умовами та наявністю ресурсів, то Вернадський уперше поставив питання про зворотний вплив – людської діяльності на природу й ресурси (мінеральні, лісові, гідроресурси, згодом – біоресурси загалом));
• історико-економічний підхід до трактування еволюції людства у геологічному та соціально-історичному масштабі часу;
• значення середовища та єдності об’єктів і середовища (у сучасній інституційній економічній теорії та практиці державного управління середовище – господарське, інституційне, підприємницьке тощо – це визначальний чинник спрямованості, інтенсивності та, що важливо, суспільної ефективності економічної діяльності);

Крім того, Володимир Вернадський першим поставив завдання (передовсім перед собою) кількісно виміряти антропогенний вплив на довкілля. Тобто його ідея про те, що економіка є процесом взаємодії з природним середовищем, ставить це питання по-новому: не може бути окремо природоохоронної діяльності й окремо – економічної. Економічна діяльність не має вступати у конфлікт із довкіллям, бо людина – частина довкілля. Так мислив Вернадський.

Варто окремо зупинитися на економічній інтерпретації базових положень наукової спадщини академіка Вернадського щодо біосфери та ноосфери:

• Вернадський розумів господарювання як діяльність, що впливає на планету, перетворюючи живу оболонку Землі. Зокрема, у своїй фундаментальній праці – монографії «Біосфера» (1926) – він обґрунтував, що діяльність людини є чинником геохімічних змін, наслідків планетарного масштабу.
• Учений тлумачив людську працю з позицій колообігу енергії (пропонував «вивчення економічних явищ з позицій енергетики життя») й у цьому визнавав себе продовжувачем вчення Сергія Подолинського (1850–1891) – українського мислителя, який заклав основи нового підходу до дослідження розвитку людства, розглядаючи працю як процес збереження і трансформації енергії.
• Зростання антропогенного навантаження на планету Вернадський визначав як загрозу не лише довкіллю, а й самій людині як частини біосфери.
• Обґрунтував безперспективність ставлення до біосфери як до покладів ресурсів, визначивши відповідальність людини за життєву оболонку землі. Фактично розмежував поняття економічного зростання й економічного розвитку, на понад 70 років випередивши у цьому Германа Дейлі.
• Володимир Вернадський визначив, що людська діяльність зумовлює еволюцію біосфери в напрямі ноосфери, а зміни у характері праці – звільнення людини від рутинних технологічних дій, розвиток її творчого наукового потенціалу, максимальний вияв розуму, свободи наукового пошуку – вважав головним принципом ноосфери.
• Вернадському належить також учення про сутність науки як планетного явища – основу суспільного прогресу на засадах гармонії неживого, живого і розумного.

Окремо хочу наголосити на прогностичному потенціалі вчення Володимира Вернадського. У роботі «Химическое строение биосферы земли и ее окружения» («Хімічна будова біосфери Землі та її оточення») він писав: «Майбутнє розвитку природи і суспільства залежить від розумної, цілеспрямованої діяльності людини. У геологічній історії біосфери перед людиною відкривається велике майбутнє, якщо вона збагне це і не використовуватиме свого розуму та своєї праці для самознищення», – вказавши у такий спосіб на загрози й ризики, що їх створює саме людство.

Вернадський передбачив знаннєву економіку, інформаційне суспільство як наступний щабель розвитку біосфери і ноосфери (його вчення прямо до цього підводить, хоча він не використовував таких термінів). Про це він писав у своїх працях – від статті «О научном мировоззрении» («Про науковий світогляд», 1902) до «Несколько слов о ноосфере» («Кілька слів про ноосферу», 1944).

Виходячи з принципу єдності праці й розуму та масштабів людської діяльності Вернадський передбачив економічну й інформаційну глобалізацію.

Вченням про місце людини в еволюції біосфери та трансформації живої оболонки Землі він заклав основи екологічного світогляду. Адже, на його думку, суспільне відтворення – це не перероблення ресурсів, а відтворення людини як складника глобальної живої системи».

Підсумовуючи свій виступ, доктор економічних наук Вікторія Небрат запропонувала кілька важливих висновків для українського суспільства, держави й Академії: «Сучасна економічна парадигма прямо наслідує вчення Вернадського про суть і місце людської діяльності як єдності розуму та праці. Сучасне тлумачення економічного розвитку ґрунтується на тому, що не можна розглядати діяльність окремо від наслідків, об’єкта – окремо від середовища, а економічні, соціальні й екологічні аспекти діяльності не просто взаємопов’язані – вони становлять цілісність. Тому розвиток академічних досліджень також має дотримуватися логіки системного підходу до структурних реформ для забезпечення й реалізації цієї цілісності в технологічному, просторовому, галузевому та соціогуманітарному вимірах.

Водночас, в умовах спричинених війною викликів потрібна наука, що зміцнює Україну як державу, потрібні дослідження, що гарантують економічний суверенітет і геоекономічну перспективу нашої країни. З цими завданнями корпоративній та університетській науці годі впоратися самотужки. Це – місія Національної академії наук України».

Доктор фармацевтичних наук, професор Ігор Геращенко (Інститут хімії поверхні ім. О.О. Чуйка НАН України)

Про «Створення кровоспинних засобів для військової медицини» розповів провідний науковий співробітник відділу біомедичних проблем поверхні Інституту хімії поверхні ім. О.О. Чуйка НАН України доктор фармацевтичних наук, професор Ігор Геращенко:

«Створення кровоспинних засобів для військової медицини – дуже актуальна проблема. Під час військових конфліктів до 90% поранених гинуть саме від неконтрольованої кровотечі. Тому кровоспинні засоби завжди потрібні. У військах НАТО цьому приділяють велику увагу. Зокрема, вони створили спеціальну систему надання допомоги пораненим у бою. Американська колегія хірургів організувала комітет, який розробив так званий Гартфордський консенсус для здійснення контролю кровотечі. Головний принцип цього консенсусу полягає у тому, що в бойових умовах навіть за масивного ураження ніхто не має загинути від неконтрольованої кровотечі.

Сучасні кровоспинні засоби можна поділити на дві великі групи – механічні та хімічні. Мій виступ стосуватиметься переважно хімічних кровоспинних засобів. Серед них – гемостатики (індивідуальні субстанції у вигляді порошку, гранул, розчину тощо) і створені на їхній основі вироби – гемостопи (зокрема, пов’язки, бинти, тампони, серветки, плівки, просякнуті активною речовиною). Гемостатики хімічної дії також можна поділити на дві групи – це натуральні полімери і гемостатики неорганічної будови. До другої групи належать цеоліти, каолін і синтетичний нанорозмірний (високодисперсний) кремнезем.

У чому ж переваги хімічних гемостопів порівняно з механічними засобами? По-перше, їхнє застосування не супроводжується ішемією кінцівки. По-друге, вони спроможні зупинити «вузлову кровотечу», тобто кровотечу з місць приєднання кінцівок до тулуба й основи шиї. По-третє, вони уможливлюють тривалу евакуацію потерпілого до безпечного місця.

До хімічних гемостатиків належать:

• препарати окисненої целюлози: «Surgicel» («Ethicon, Johnson & Johnson», CША), «Неma Limit» (Ірландія);
• засоби на основі хітозану: «Celox» (Велика Британія), «Ревул» («Юрія Фарм», Україна);  
• засоби на основі цеоліту –  це перше покоління засобів під торговою маркою «Quick Clot®» (згодом виявилося, що, контактуючи з кров’ю, цеоліти викликають термічну реакцію, тобто виділяється тепло і потерпілий може навіть отримати опік);
• засоби, що містять каолін, – друге покоління засобів під торговою маркою «Quick Clot® Combat Gauze» (США) – «бойова марля» (цей виріб прошитий уздовж рентгеноконтрастною стрічкою для його ідентифікації в тулубі пораненого); до цієї групи належить також український гемостатик – бинт гофрований (раніше він називався «Кровоспас», виробник – «Сента Фарм»), який, крім каоліну, містить амінокапронову кислоту, гліцерин і сульфат барію як рентгеноконтрастну субстанцію.

Потужним гемостатиком хімічної дії виявився нанорозмірний (високодисперсний) кремнезем, «АЕРОСИЛ™». Наш Інститут протягом тривалого часу вивчає властивості цієї сполуки. З’ясовано, що ключову роль у прояві її біологічної активності відіграє будова поверхневого шару – він щільно вкритий гідроксильними групами. Біологічні ефекти нанокремнезему:  надзвичайно висока адсорбція білків, аглютинація (склеювання) бактерій у суспензії, мембранотоксичність.

Ініціатором створення кровоспинного засобу на основі нанорозмірного кремнезему був науковець нашого Інституту Андрій Кравченко – 2015 року він повернувся з АТО і запропонував розробити власний гемостатичний засіб, одночасно ефективний, дешевий і доступний. Механізм гемостатичної дії нанокремнезему відомий давно – вперше його описав австралійський учений Дж.  Марголіс  іще 1961 року. Цей механізм полягає у тому, що на поверхні частинок SiO₂ адсорбується ХІІ фактор згортання крові (фактор Хагемана), який при цьому активується. Фактор Хагемана є тригерним білком, що запускає каскад послідовних реакцій, внаслідок яких утворюється згусток крові. До майбутнього гемостатика ми вирішили додати також сіль альгінової кислоти – альгінат натрію. Його дія неспецифічна: він утворює гель, який закупорює капіляри і дрібні кровоносні судини. Отже, наша гемостатична композиція складається з двох компонентів – нанорозмірного кремнезему (аеросил марки А-300) і альгінату натрію, які взяті у певній пропорції. Композиція має порошковий вигляд.

Спершу ми почали аптечне виготовлення цієї композиції на базі кафедри фармацевтичної хімії Вінницького національного медичного університету імені М.І. Пирогова – готовий продукт фасували по 2 г у флакони. Потім перейшли до промислового виготовлення цієї композиції, яка вже дістала назву «Стоп-Кров». Для отримання одноріднішого порошкового продукту ми ввели до технологічного процесу стадію одночасної механохімічної обробки нанорозмірного кремнезему й альгінату натрію в кульовому млині. Корисним технологічним параметром виробництва, який давав змогу швидко контролювати якість продукту, виявився показник насипної густини, який має становити близько 50 г/л. Інфрачервоний спектр отриманої композиції містить смуги поглинання вихідних речовин – А-300 і альгінату натрію. Це свідчить про те, що між ними немає хімічної взаємодії, а отже, немає сторонніх продуктів.

Далі на базі того ж університету ми вивчали гемостатичну дію створеної композиції на моделі паренхіматозної кровотечі з печінки щура, використовуючи як критерії ефективності час зупинки кровотечі та динаміку крововтрати. Показано, що за обома критеріями композиція перевершує каолін. Композицію піддавали обов’язковому мікробіологічному контролю. Попри нестерильність, у її складі не виявилося патогенних мікроорганізмів. Композицію ми передавали бійцям Збройних Сил України, за що отримували від них відгуки та подяки.

Оскільки у польових умовах порошок використовувати незручно, наступним кроком стало розроблення гемостатичного бинта.  Розпочали ми зі створення пов’язки – матеріалу, просякнутого нашою композицією у вигляді суспензії і потім висушеного. Далі перенесли цей процес на завод – дослідну партію гемостатичного бинта було виготовлено на ПрАТ «Івано-Франківськцемент». Основою для нашого бинта слугували марля або спанлейс (синтетичний матеріал), активними речовинами – вже згадані нанорозмірний кремнезем і альгінат натрію. На жаль, із погляду сертифікації, це виробництво не було чистим, а тому не підходило нам.

Потім ми дослідили (за тими ж критеріями, що й раніше) ефективність одержаного гемостатичного бинта порівняно з американським аналогом «Quick Clot® Combat Gauze». Виявилося, що за показником динаміки крововтрати наш гемостатичний бинт не поступається аналогу.

Якщо планувати майбутнє масштабне виробництво гемостатичного бинта з використанням нанокремнезему, постає питання: які його переваги порівняно з каоліном? По-перше, сумарний розмір поверхні частинок нанокремнезему значно більший, ніж у каоліну, а поверхня, нагадаю, є визначальним чинником для прояву гемостатичної дії. По-друге, паралельно з гемостазом нанокремнезем здійснює детоксикацію ранового вмісту, тобто адсорбує мікроорганізми і патогенні білки (у каоліну ця властивість виражена дуже слабко). По-третє, гідрофільність нанокремнезему значно вища, тому ефект гемоконцентрації (одного зі складників гемостазу) проявляється сильніше. Є ще й економічний чинник: наш Інститут має власний дослідний завод, де виробляють сертифікований нанорозмірний кремнезем, а це знижує собівартість кінцевого продукту.

Підсумовуючи, скажу, що ми опрацювали заводську технологію виготовлення кровоспинної композиції у вигляді порошку, який містить нанорозмірний кремнезем й альгінат натрію, та в експерименті на моделі паренхіматозної кровотечі довели її високу ефективність. Крім того, у заводських умовах одержано дослідну партію кровоспинного бинта, просякнутого композицією нанорозмірного кремнезему й альгінату натрію, який за ефективністю не поступається аналогу – «Quick Clot® Combat Gauze». На жаль, без доступу до виробничих приміщень із класом чистоти ІІb (щонайменше) наразі неможливо сертифікувати і серійно виготовляти розроблений гемостатичний бинт.

Наприкінці хочу ще раз згадати про Андрія Кравченка – нашого колегу, здібного науковця, який, як я вже сказав, був ініціатором цього проєкту. На жаль, 3 квітня 2022 року він загинув, виконуючи бойове завдання. Це велика втрата для нашого Інституту… Вічна слава герою…»    

Доктор біологічних наук Людмила Білявська (Інститут мікробіології і вірусології ім. Д.К. Заболотного НАН України)

Про «Прискорене відновлення  ґрунтів, пошкоджених унаслідок воєнних дій, як імперативи та виклик сьогодення» розповіла завідувачка відділу загальної і ґрунтової мікробіології Інституту мікробіології і вірусології ім. Д.К. Заболотного  НАН України доктор біологічних наук Людмила Білявська:

«Вчення Володимира Вернадського про біосферу й ноосферу надзвичайно актуальне. Закон В.І. Вернадського встановлює: «Хімічні елементи мігрують у біосфері або за безпосередньої участі живої природи, або у середовищі, геохімічні особливості якого обумовлені живою речовиною, що тепер заселяє певну систему або діяла у біосфері протягом геологічних історій».

Саме Вернадський встановив біогеохімічну природу ґрунтоутворення, визначив ґрунт як біокосне тіло, результат взаємодії живого (коріння рослин, тварини, мікроорганізми) і косного (ґрунтотвірної геологічної породи, повітря, води) складників. Невід’ємний компонент грунту – гумус. Це специфічна стійка органічна колоїдна речовина. Ґрунт формується тисячоліттями, й у цьому процесі мікроорганізми є першими і головними трудівниками: ґрунт є не лише середовищем для розвитку мікроорганізмів, а й продуктом їхньої життєдіяльності.

У світлі положень В.І. Вернадського в Україні з початку ХХІ століття активно розвивається органічне (біологічне) землеробство, яке об’єднує системи, що  підтримують екологічно, соціально й економічно доцільне виробництво сільськогосподарської продукції за умови збереження екологічної рівноваги екосистем.

На жаль, повномасштабне російське вторгнення завдало величезної шкоди природі України. Тисячі гектарів родючих сільськогосподарських земель постраждали внаслідок воєнних дій. Вирви від вибухів, окопи, токсичні речовини і рух важкої техніки – ось далеко не повний перелік загроз, що їх російські агресори принесли одному з найцінніших українських ресурсів – землі. Збитки українських екосистемам від війни (через руйнування нафтової інфраструктури, ракетні обстріли та пожежі на промислових об’єктах, пошкодження ґрунтів, лісові пожежі) вже перевищили 1,743 трлн грн (за даними Державної екологічної інспекції України).

Чим небезпечний вибух боєприпасу? Це не лише хімічне забруднення (вибухові речовини, важкі метали, органічні сполуки тощо), а й вибухова хвиля, яка призводить до ерозії ґрунтів, а далі – й до глобальних змін клімату й опустелення. Вибух кожного боєприпасу – це хімічна реакція. 100% хімічної частини снаряду потрапляє у довкілля: щось у повітря, щось – одразу до ґрунту. Так у землі з’являються алюміній, мідь та інші важкі метали. Внаслідок окиснення вибухівки у повітря і ґрунт потрапляють, зокрема, сполуки сірки й азоту. Основними вибухонебезпечними полютантами (речовинами-забруднювачами) є 2,4,6 – тринітротолуен, гексагідро-1,3,5 – тринітро-1,3,5-триазин,  октагідро-1,3,5,7-тетранітро-1,3,5,7-тетразоцин, які створюють токсичні сполуки з органічною речовиною ґрунту (це сукупність живої біомаси, органічних решток рослин, тварин, мікроорганізмів, продуктів їхнього метаболізму, а також специфічних новоутворених органічних речовин – гумусу), від якої найбільше залежить його родючість.

Щоби визначити біологічний потенціал ґрунту, який відображає негативний вплив полютантів, необхідно дослідити кількісний та якісний склад ґрунтової мікробіоти, її біологічну активність і спрямованість мікробіологічних процесів. Ґрунтовий профіль формується сотнями років. У нас немає стільки часу, але просто загорнути вирви і далі користуватися землею, як і раніше, не можна – це завдасть іще більшої шкоди, призведе до перенесення токсичних речовин ланцюгами живлення тощо. Усі говорять про загрозу для відновлення природної родючості ґрунтів після військових дій, але наразі визначаються лише агрохімічні показники, а мікробну складову ніхто не визначає. Тому ми, науковці Інституту мікробіології і вірусології ім. Д.К. Заболотного НАН України, звернули на це увагу.

Торік у червні ми відібрали зразки ґрунту з місць ведення бойових дій у Чернігівській області. Це, зокрема, ґрунт із вирв від ракет і бомб, з-під мін і спалених танків, зі згарищ і місць, звідки стріляли танки та працювали ракетні установки. Ми перевірили ґрунт на біологічну активність і визначили, що змінюється у структурі найлабільнішої ланки ґрунту. Ми з колегами проаналізували ґрунт за еколого-функціональними групами мікроорганізмів (педотрофними, амоніфікувальними, амілолітичними, діазотрофними (азотфіксувальними), фосфатмобілізувальними, оліготрофними, целюлозолітичними, мікроміцетами), які є агрономічно корисними і визначають здоров’я ґрунту та його активність.

Наші дослідження показали, що у цих зразках ґрунту замість мільярдів мікроорганізмів – лише мільйони: на додачу до пестицидів і отрутохімікатів, токсичні речовини, які потрапили до ґрунту, зокрема, внаслідок вибуху, зменшили їхню чисельність на порядки. За нашими результатами, найчутливішими до цих небезпечних речовин є фосфатмобілізувальні, азотфіксувальні мікроорганізми, а також стрептоміцети, від яких залежить утворення родючого шару ґрунту. Ми також визначили чисельність мікроміцетів і целюлозолітичних мікроорганізмів та з’ясували, що після вибуху чисельність перших зростає.

Щоби збагнути, які процеси відбуваються у ґрунті, недостатньо визначити чисельність мікроорганізмів у ньому – потрібно також встановити співвідношення між ними й обчислити індекс педотрофності, індекс мінералізації-імобілізації та індекс оліготрофності. Не досить зрозумілими були деякі показники, але з того, що індекс педотрофності надзвичайно високий (перевищує одиницю), випливає, що у ґрунті багато педотрофних мікроорганізмів, які засвоюють гумінові і фульвокислоти, через що ґрунт руйнується. Тому над цим необхідно працювати.

Аби з’ясувати, як можна впливати на відновлення ґрунту, в лабораторних умовах ми заклали в ємності ґрунти з місць ведення бойових дій, обробили ці зразки  мікробними препаратами (консорціумами мікроорганізмів) та інкубували протягом місяця. По закінченні цього терміну ми знову визначали чисельність мікроорганізмів у пробах. Як виявилося, завдяки додаванню мікробного препарату чисельність мікроорганізмів зростала в рази і навіть у десятки разів. Водночас, знижувався індекс педотрофності (тобто склалися сприятливі умови для розвитку й інших мікроорганізмів). Індекс оліготрофності теж зменшувався, і це засвідчило зниження  попереднього негативного впливу довкілля на мікроорганізми. Отже, біологічне оброблення може бути одним з інструментів відновлення ґрунтів.

Під час визначення фітотоксичності ґрунтів за допомогою тестів на проростках пшениці деякі зразки не продемонстрували змін, а в деяких – довжина і маса проростків зменшилася порівняно з контрольними зразками (тобто ґрунтами, не обробленими мікробним препаратом). Це свідчило те, що використаний препарат прискорив розкладання токсичних речовин, але виявилося, що речовини, які потрапили у ґрунт, були менш токсичними, ніж продукти їхнього розкладання, яке може тривати певний час. Ми також побачили, що у вирвах з-під мін, навпаки, застосування препарату збільшило і довжину, і масу проростків у 1,4–1,6 раза. Оскільки вміст токсичних речовин у ґрунті залежить від виду вибуху й вирви, що через нього утворилася, то різні випадки забруднення ґрунту потребують різних підходів до його біологічного очищення.

За сприяння Бучанської районної державної адміністрації у жовтні 2022 року ми відібрали проби і заклали польові досліди з відновлення ґрунтів у вирвах, що утворилися внаслідок бомбардування, на супіщаному (під поливом) і торф’яному ґрунтах на базі агропідприємства біля смт Гостомель. У квітні цього року ми вже зможемо проаналізувати результати відновлення цих пошкоджених ґрунтів після застосування біологічної обробки (зокрема, препарату «Ультрачист-детокс» і цього ж препарату разом зі стрептоміцетом Streptomyces sp. – для санації та інтоксикації ґрунту в польових умовах).

Для відновлення родючості постраждалих ґрунтів і введення їх в експлуатацію потрібні комплексні рішення, що, крім розмінування, передбачають також:

1) діагностику біологічної активності зразків ґрунту з місць бойових дій та визначення фітотоксичності у лабораторних умовах, визначення можливих токсичних і вибухонебезпечних речовин (для цього ми плануємо співпрацювати з Інститутом органічної хімії НАН України);

2) розроблення схеми застосування комплексних мікробних біотехнологій  залежно від стану ґрунту, визначених токсичних речовин і доступності обробки у польових умовах;

3) визначення й застосування складників мікробних біотехнологій, що сприяють відновленню родючості ґрунту, регуляції чисельності патогенів і підвищують активність фіторемедіантів;

4) аналіз отриманих даних для корегування наступних рішень.

Правильне використання мікробних біотехнології не лише дасть змогу прискорити відновлення ґрунтів, пошкоджених унаслідок воєнних дій, а й сприятиме їхньому швидшому поверненню до землекористування як ресурсу для отримання органічної продукції – якісніших врожаїв, корисних для людини й довкілля.

Виводити токсичні речовини з колообігу можна тільки за рахунок метаболічної діяльності мікроорганізмів, які мінералізують, акумулюють, полімеризують ці речовини. Тому нашими завданнями є: по-перше, активізація аборигенних (місцевих) популяцій азотфіксувальних, фосфатмобілізувальних та інших мікроорганізмів у ґрунті шляхом оптимізації умов їхнього існування; по-друге, застосування мікробних препаратів для створення високого вмісту корисних мікроорганізмів у потрібному місці й у потрібний час, що дає їм змогу розпочати відновні процеси та зайняти екологічні ніші (ці ніші їм надають рослини, які, до того ж, захищають мікроорганізми від несприятливих чинників довкілля); по-третє, застосування фіторемедіантів (бобових, злакових та інших рослин) для вилучення токсичних речовин.

Для цього ми скористалися напрацюваннями нашого Інституту – мікробними біотехнологіями для рослинництва, зокрема мікробними препаратами для використання на критичних забруднених територіях «Ультрачист-детокс» і «Біорем» (вони створені на основі композицій штамів, отриманих зі звалищ, а тому пристосованих до розкладання небезпечних речовин), препаратами з органо-мінеральними комплексами на основі азотфіксувальних і фосфатмобілізувальних мікроорганізмів для поліпшення ґрунту «Ековітал», «Екофосфорин», «Азотобактерин К» і «Споразин» (вони дадуть змогу пришвидшити відновлення ґрунту завдяки виведенню токсичних речовин). Важливими для нашої мети є й такі мікроорганізми, як стрептоміцети, адже вони мають антибіотичні, антипаразитарні, рістстимулювальні й адаптогенні властивості. З їхньою допомогою можна не лише вносити живі культури разом із мікроорганізмами-деструкторами, а й обробляти ними фіторемедіанти, аби ті краще росли і могли краще виконати свою функцію. У нашому Інституті розроблено препарати («Аверком», «Аверком нова», «Фітовіт», «Віолар»), які дають змогу це зробити: завдяки своєму унікальному складу вони підвищують імунітет фіторемедіантів. Застосування метаболічних біопрепаратів одночасно з мікробними препаратами, біологічним прилипачем і органо-мінеральним комплексом з ефектом поліпшувача ґрунту прискорить біоремедіацію постраждалих ґрунтів, активізує аборигенну мікробіоту та виведе токсини, регулюватиме ріст фіторемедіатів і сприятиме швидшому поверненню ґрунтів до вирощування екологічної сільськогосподарської продукції поліпшеної якості. Усі ці препарати створюються й тестуються у біотехнологічному модулі Інституту мікробіології і вірусології ім. Д.К. Заболотного НАН України. Наші розробки також випробувані на різних культурах у польових умовах і зареєстровані для органічного виробництва.

Хочу наголосити: реальна екологічна небезпека страшніша навіть за війну, бо вбиває поступово, з «прицілом» на багато поколінь. Дуже актуальною і пророчою для сучасної України є думка В.І. Вернадського: «Ми входимо у ноосферу, в новий геологічний процес у грізний час, в епоху руйнівної світової війни. Але важливий для нас факт, що ідеали нашої демократії йдуть в унісон із законами природи, відповідають ноосфері. Тому на наше майбутнє можна дивитися впевнено. Воно у наших руках».

Кандидат історичних наук Лідія Яременко (Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського)

Директорка Інституту архівознавства Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського кандидат історичних наук Лідія Яременко представила науково-довідкове видання «В. І. Вернадський і Україна: діяльність, оточення, зв’язки, пам’ять : довідник», підготовлене співробітниками цього Інституту до 160-річчя від дня народження першого президента Національної академії наук України академіка Володимира Івановича Вернадського:

«Це видання продовжує реалізацію загальноакадемічного науково-дослідного археографічного проєкту «Володимир Іванович Вернадський і Україна», який здійснюють у тісній співпраці Комісія НАН України з наукової спадщини академіка В.І. Вернадського, Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського й інші установи Академії.

Дослідження спрямоване на подальше вивчення, поширення й актуалізацію спадщини геніального вченого-природознавця, мислителя-енциклопедиста, організатора науки й системи вищої школи в Україні Володимира Івановича Вернадського.

У Довіднику подано відомості щодо українських локацій, пов’язаних із життям, дослідженнями, науково-організаційною та викладацькою діяльністю В.І. Вернадського, підготовкою його наукових праць, із подіями, в яких він брав участь чи стосовно яких висловлював своє ставлення. Представлено інформацію про коло осіб, які через український контент були знайомі або співпрацювали з видатним ученим (колеги, друзі, учні, родичі, знайомі).

Особливе ставлення В.І. Вернадського до України мало міцне історичне, родинне, духовне й інтелектуальне коріння. Учений був тісно пов’язаний з Україною своїм походженням, з дитинства зростав в атмосфері любові до України, її історії та культури, тут він мав вірних однодумців і друзів, виховав плеяду учнів і послідовників. Його діяльність в Україні у порівняно нетривалий, але грізний і доленосний для неї час значною мірою накреслила подальші шляхи національної науки й освіти.

Обрані для описування у виданні об’єкти входять у біографію, науково-дослідну творчість і організаційну діяльність В.І. Вернадського на теренах України як органічна складова середовища, в якому він жив і працював.

Актуальність досліджень навколо постаті видатного вченого лишається сталою вже кілька десятиліть. Особливого значення дедалі більше набуває український зріз таких студій. Уже накопичений і опублікований величезний за обсягом і різноманітний за своїм наповненням і місцезнаходженням матеріал: праці Вернадського, документи про його наукову, викладацьку, організаційну та громадську діяльність, листування тощо. У 2011–2012 роках до 150-річчя видатного вченого було реалізовано академічний проєкт «Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського» (10 томів у 16 книгах), у 2018–2019 роках видано два нові томи листування (опубліковано 1037 листів та офіційних документів, до яких складено понад 4000 наукових коментарів). З’явились узагальнювальні й тематичні монографічні дослідження. Широко висвітлюються діяльність і зв’язки Вернадського у регіональному вимірі.

Бібліографічна складова вернадськознавства налічує сьогодні тисячі книжок, статей, публікацій. Лише в останньому ґрунтовному бібліографічному покажчику, виданому понад 10 років тому до 150-річчя академіка, описано 4188 видань. Зростають можливості розповсюдження накопиченої інформації через електронні бази даних (Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського на своєму сайті формує електронний ресурс – бази даних «В. І  Вернадський. Електронна колекція» та «В. І. Вернадський. Бібліографія»).

Накопичена дослідниками різноманітна, багатоаспектна і міждисциплінарна інформація потребувала відповідного впорядкування задля подальшого ефективного засвоєння і використання.

Тому в межах згаданого академічного проєкту було вирішено підготувати науково-довідкове видання, в якому зазначений матеріал запропоновано подати у стислому форматі, у зручний для аналізу і пошуку спосіб.

Цей довідник, за задумом авторів, має доповнити, систематизувати накопичений матеріал і впорядкувати певний етап українського вернадськознавства.

Його метою передусім є надання допомоги у пошуку й одержанні з величезного комплексу напрацьованої у сучасному вернадськознавстві конкретної цільової інформації щодо українського життя та діяльності геніального вченого із зазначенням джерел цієї інформації.

В основу джерельної бази довідника покладено насамперед застосування маловідомих і невідомих архівних документів, а також документальних публікацій, що дають уявлення або містять обґрунтовані відомості і відображають «українську складову» в житті й діяльності Володимира Вернадського.

Тут слід зазначити, що основний період роботи авторського колективу над книгою випав на часи значних, а потім і повних обмежень щодо доступу і можливості користування безпосередньо документами архівно-бібліотечних фондів через карантинні обмеження, а згодом через війну, яку РФ розв’язала на території України.

Тому найціннішим джерелом, фундаментом тексту статей довідника, стали друковані першоджерела – різноманітні документи діловодного або особового походження, щоденники, листування, мемуари, записки самого Володимира Івановича, його рідних і близьких, друзів і колег.

Загальновідомо, що найціннішим джерелом для біографічного дослідження є щоденник. Вернадський вів щоденники з 15 років. Не всі вони збереглись і мають різну інформаційну повноту. Їх важко читати і вивчати через графічні особливості письма Володимира Івановича. Втім, слід нагадати, що саме українська Академія наук започаткувала наукове видання щоденників Вернадського – у 1994 і 1997 роках було опубліковано дві книжки щоденників українського періоду життя академіка 1917–1921 років.

У щоденниках Вернадського, що збереглися, тема України була присутня завжди. Чи то за часів тривалого перебування за кордоном у 1922–1926 роках, чи в 1930-ті роки, коли до України, а саме до Києва, Володимир Іванович завітав лиш одного разу – 1939 року. Сотні рядків і фрагментів – ремарок, думок, оцінок, ретроспекцій – присвячені українській проблематиці, подіям, друзям і знайомим з України. А у роки Другої світової війни, в евакуації академік постійно стежить і реагує на військові дії, окупацію українських земель, рефлексує щодо долі знайомих і незнайомих українців, згадує свою генеалогію, аналізує своє українські коріння.

Із записів В.І. Вернадського у Щоденнику (переклад):

28 листопада 1942 р.:

«Я дожив до загибелі результатів моєї роботи у Києві під час створення Української академії наук та її музеїв, Національної бібліотеки, структуру якої ми писали 1918 року разом із Єфремовим, істориком української літератури, потім академіком. 1940 року від Кримського я чув, що 10-річне ув'язнення Єфремова у в'язниці Єжов продовжив іще на 10 років. Скільки загинуло і постраждало з блискучого зростання науки, досягнутого у 1918–1940 роках».

  21 січня 1943 р.:

«Ми купили і збудували дачу на Пслі – Бутову Кобилу – вибудували там будинок і там розвели сад…

Не чекаючи на революцію, я мріяв про старість (до 80 років я не думав дожити), я думав оселитися в Криму, або в Україні, в Шишаках і там доживати, займаючись садом».

Проте Вернадський завжди був наповнений оптимізмом і вірою в майбутнє українського народу, української культури і науки.

Задля виконання пошуково-довідкового завдання дослідження було обрано й відповідну структурну побудову видання. Довідник складається зі: вступу, українських фрагментів хронології життя В.І. Вернадського, основного блоку  – компактних персональних і тематичних статей, ілюстративної частини – блоку фото портретного ряду й артефактів увічнення в Україні пам’яті знаменитого земляка, списків джерел та літератури і скорочень, змісту.

У книзі немає біографічної довідки про самого Володимира Вернадського. Втім, автори запропоновували коротку хронологію життя вченого у контексті його зв’язків з Україною.

Хронологічна канва життя В.І. Вернадського визначає лише два тривалі періоди його перебування в Україні. У дитинстві це був Харків у 1868–1876 роках, а потім Полтава, Київ, Крим під час революційних і воєнних подій у 1917–1921 роках.

Утім, впродовж життя вчений багато разів бував у рідних батьківських краях, у наукових експедиціях і подорожах на Волині, Полтавщині, Катеринославщині, Херсонщині, у родичів дружини у Полтаві, у друзів або в громадських чи наукових справах у Харкові, Києві, на Київщині, Одесі тощо, від’їжджаючи чи повертаючись з-за кордону. Зв’язки Вернадського з Україною ніколи не переривалися.

У форматі словниково-ециклопедичної статті видання подає стислу базову інформацію про об’єкт описування і пошуку, а також посилання на джерела цієї інформації.

Усі статті в довіднику незалежно від їхнього виду (тематичні чи біографічні) систематизовано і подано за єдиним алфавітним принципом – порядком перших літер прізвищ осіб, назв тем, об’єктів, заголовків публікацій тощо. У деяких випадках, у блоках довідок на членів родин і в окремих загальнотематичних статтях упорядники застосовували послідовність родинних зв’язків і хронології або внутрішньотематичну логіку, а не суто алфавітний принцип.

За змістом у довіднику переважають відомості про персоналії. І це зрозуміло. Саме антропологічний чинник – людські, особистісні стосунки – є складником суспільно-історичного процесу. Понад півтори тисяч імен, які прямо чи опосередковано стосуються української проблематики, вказує лише Вернадський у щоденниках, листах, записах. Сотні прізвищ осіб знаходимо у листах його численних кореспондентів. Зустрічі з рідними, друзями, колегами, листування, обмін літературою і науковим доробком давали змогу академікові бути поінформованим щодо різноманітних справ українського буття у різні часи й епохи. Однак рівень зв’язків, звісно, був доволі різний, а іноді про стосунки Вернадського з кимось узагалі можна лише здогадуватись. І це був найбільший виклик для авторського колективу – визначитися з колом персон, які мають потрапити до довідника. Маю зазначити, що у робочому варіанті довідника прізвищ було вдвічі більше, ніж лишилось у книзі.

Кожна подана у довіднику стаття коротко характеризує рівень та український складник зв’язків особи з Вернадським або його родиною.

Умовно подані персональні біографічні статті можна об’єднати у групи. Це, зокрема: родина і найближчі родичі; колеги з наукової роботи, однодумці, учні, близькі друзі; колеги, знайомі й оточення у спільній роботі зі створення Української академії наук та інших наукових установ, Національної бібліотеки, організації вищої школи в Україні; колеги з викладацької роботи у Таврійському університеті; колеги з роботи на Старосільській дослідній станції; знайомі за місцями проживання, перебування, відвідування регіонів України.

Об’єктами описування у довіднику стали і види наукової діяльності й окремі напрями дослідницької роботи Вернадського, його праці, зокрема суспільно-політичні та публіцистичні, а також наукові заходи, установи, організації і товариства, у створенні яких він брав участь, до складу яких входив, якими керував, з якими співпрацював; місця перебування, проживання Вернадського (серед них – Київщина, Крим, Полтавщина, Харківщина, Шишаки). Виокремлено також події й проблеми, до яких учений висловлював особисте ставлення.

Важливою складовою тематичної частини довідника є статті про увічнення пам’яті В.І. Вернадського в Україні – про премії, нагороди і відзнаки; меморіальні місця й об’єкти у Києві, Харкові, Криму, на Полтавщині; вулиці та площі, географічні об’єкти, установи й заклади, які носять ім’я вченого в Україні; банкноти, пам’ятні монети, марки, конверти тощо.

Вдалим і цікавим є поданий окремим блоком ілюстративний матеріал (портрети, групові фото, зображення об’єктів увічнення пам’яті тощо). Він розширює та доповнює інформативний зміст основного тексту довідника.

Подається у книзі і Зміст, сформований у розширеному форматі, який, хоч і не характерний для такого виду довідкового видання, проте слугуватиме активним пошуковим апаратом для читача-дослідника.

Автори видання усвідомлюють, що воно не претендує на вичерпну характеристику діяльності, зв’язків і оточення Володимира Івановича Вернадського в Україні. Подальший пошук інформації, документальне її підтвердження й уточнення, зокрема і через відкриття й розширення доступу до архівних джерел, унеобхіднюватиме додавання нових осіб до запропонованого репертуару імен.

Водночас, ми вважаємо, що книга зробить свій внесок у вивчення біографії та творчості Володимира Івановича Вернадського, становитиме безсумнівний інтерес як для професійних дослідників-вернадськознавців, так і для широкого кола осіб, які цікавляться українською історією та культурою. Адже це – перше подібне видання з вернадськознавства в Україні».

Від імені розробників довідника кандидат історичних наук Лідія Яременко подякувала всім, хто підтримав ідею створення такого видання і всіляко сприяв та допомагав його опублікувати.

«Сподіваємося, що дослідження і впровадження ідей Володимира Івановича, розроблення його творчої спадщини активно продовжуватимуться, адже, як каже вельмишановний академік Олексій Семенович Онищенко, «робота ця безкінечна, як безмежний всесвіт Вернадського»», – зауважила доповідачка.

Президент НАН України академік Анатолій Загородній

Читання підсумував Президент Національної академії наук України академік Анатолій Загородній: «Із виголошених сьогодні доповідей випливає лише один висновок – вчення Володимира Івановича Вернадського, його наукова спадщина надзвичайно актуальні. Це, по суті, невичерпне джерело для роздумів, для вивчення того, що відбувається навколо нас. Саме системний підхід Володимира Івановича дає змогу осмислювати все це значно глибше.

Дуже добре, що у нашій Академії працює Комісія з наукової спадщини академіка В.І. Вернадського. Я дуже вдячний голові цієї Комісії академікові Вячеславу Григоровичу Кошечку і незмінному заступникові голови Комісії академікові Олексію Семеновичу Онищенку, завдяки зусиллям яких ми щороку проводимо читання на пошану академіка Вернадського. Ці заходи завжди дуже цікаві. І сьогодні теж можна було отримати справжню втіху, слухаючи надзвичайно інформативні доповіді. Комісія продовжує працювати. І ще одне свідчення цього – поява довідника «В.І. Вернадський і Україна».

Академіки Олексій Онищенко і Вячеслав Кошечко

До 150-річчя Володимира Івановича багато інститутів Академії виконали титанічну роботу, підготувавши 10-томне (у 16 книгах) видання його вибраних праць. Воно важливе тим, що, на відміну від подібного російського видання, кожна робота вченого супроводжується сучасними коментарями. Борис Євгенович Патон якось підкреслював у розмові зі мною, що ми суттєво випередили Російську академію наук, яка до 150-річчя Вернадського не спромоглася навіть просто перевидати його праці. Ми змогли, і зробили це дуже добре. Згодом завдяки роботі Комісії, фахівців Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського з’явилися ще два додаткові томи «Володимир Іванович Вернадський і Україна» – дуже цікаві книги, в яких можна знайти чимало корисного.

Поява нового довідника не ставить крапки у цій діяльності. Бо, як уже мовилося сьогодні, світ Вернадського – невичерпний, і, вочевидь, ми й далі працюватимемо над тим, щоб оприлюднювати нові й нові джерела. Але дуже знаково, що довідник видано саме до 160-річчя Володимира Івановича. Я дуже вдячний авторському колективові цього видання. Дуже дякую і учасникам цих читань за цікаві доповіді. Бажаю всім добра, здоров’я, перемоги, миру і подальших успіхів».

Учасники цьогорічних академічних читань на пошанування академіка Володимира Вернадського

За інформацією Комісії НАН України з наукової спадщини академіка В.І. Вернадського,
Інституту кібернетики імені В.М. Глушкова НАН України,
Інституту економіки та прогнозування НАН України,
Інституту хімії поверхні ім. О.О. Чуйка НАН України,
Інституту мікробіології і вірусології ім. Д.К. Заболотного НАН України,
Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського
та пресслужби НАН України

Фото: пресслужба НАН України