Авторка статті Лариса Остролуцька пише: «Нинішнього року (попри складнощі, які приніс в наше життя, і зокрема в культурну сферу, коронавірус) у видавництві «Либідь» вийшла друком книжка «Право на сміх». Перша з «Антології сатири і гумору української діаспори» — глобального проєкту, який відкриває незвіданий пласт української культури, що розвивалася за кордоном. І присвячена вона саме часопису «Лис Микита» в період з 1948-го по 1985-й роки. (...) За словами видавців, «книжка складалася зусиллями і волею, добрим настановленням багатьох людей в Україні і діаспорі», — і далі немаленький список із письменників і науковців. Упорядкування та передмови — як до всієї антології, так і до першої книжки, — видатного майстра слова і думки академіка Івана Дзюби. Уже одне це варте зацікавлення і прочитання».
«Усім небайдужим добре відомо, українці найдревніша, а отже й найсміхотливіша нація в нашій Галактиці, — пише академік Іван Дзюба, автор передмови до антології. — Вони завзято і невтомно сміються ще з часів царя Гороха (коли Землі було трохи) і царя Панька (коли Земля була тонка). Сміються переважно із самих себе (голений із стриженого, шолудивий із голомозого, бородатий із пелехатого, босий з узутого, дука з голоти, щирий із поміркованого, радикал із реаліста, москвофіл із русофоба, виборець із нардепа, слуги народу із самого народу, — і навпаки). (...) Однією з особливих прикмет нескінченного українського сміху є те, що ми, українці, часто сміємося і за тих історичних катавасій, коли мали б плакати»… Ще Іван Петрович Котляревський зазначив, що, коли греки «спалили Трою», наші троянці «реготливим гуртом гультіпак-волелюбців подалися звеселяти понурий середземноморський цивілізаційний ареал». «І почалося оте славнозвісне розсіювання нашого цвіту по всьому світу», потягнулися нащадки «троянців» крізь віки і континенти.
Авторка статті пояснює: «Високоосвіченим «троянцем» називає Іван Дзюба «латиніста і європеїста» Пилипа Орлика, який був також літератором, публіцистом, полемістом. (Цим самим, схоже, упорядник уже анонсує одну з наступних книжок антології). Два наступні покоління українських «троянців» — політичні емігранти. Перші залишили Україну після поразки УНР, другі — під час та після Другої світової війни. У них різна доля й різні умови. Думку тих, хто втікав від політичного терору у вільний світ, передав памфлет Івана Багряного «Чому я не хочу повертатися до СССР»… Перетворюючись на чужині з еміграції на діаспору, вони використовували своє «Право на сміх». Їхній сміх став їхньою зброєю».
Аналізуючи спорідненість закордонних українців з вітчизняною культурою і характер їхньої боротьби за Україну, Іван Дзюба пише: «Навіть після втрати Батьківщини, за найтяжчої історичної катастрофи і, здавалось, світового тріумфу зла, частина українського народу, що опинилася за кордоном, не втратила віри в ідеали Свободи, що прийде на рідну землю, не розгубила віри у свій народ… і створювала цілий пласт національної культури, який ми ще мало знаємо. А він може бути повчальним для нас сьогодні. Адже наша Троя завжди була і залишається тяжко загроженою, і мусимо розраховувати тільки на себе і свою тверезу самооцінку, бо часи не Енеєві, і на Олімпі прихильних до нас богів немає».
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією газети Кабінету Міністрів України «Урядовий кур’єр»