Учена зазначила: «На заході України невідомо з яких причин склалося так, що ми фактично залишили святкування першого і третього Святвечора, і ми той третій називаємо другим. Сьогодні переважно люди дублюють страви, ті, які були на перший Святвечір. Дуже часто на перший Святий вечір готують більше страв, а на другий – менше. Але знову ж таки, це залежить навіть не від місцевої якоїсь традиції, а від родинної. Наприклад, Львів – це місто, а в середньовіччя тут жили різні національності. Відповідно, кожна національність, яка була у Львові, святкувала свої свята і вони мали свої традиції святкування. Якщо ж говорити про те, що є навколо Львова, то там переважала сільська традиція».
Мабуть, у більшості постає питання: а чому ж «Голодну кутю» називають «голодною». Насправді, все дуже просто. Кутя називається «голодною», бо ще з давнини цілий день, напередодні Водохреща, люди повинні були дотримуватися суворого посту, а на столі в родини було значно менше страв, аніж на перший Святвечір.
Традиційно із сходженням вечірньої зорі сім’я сідає за стіл. Спершу родина молиться, а згодом переходить до прийому їжі. На столі повинні бути лише пісні страви. У святковому меню переважно «голодна кутя», вареники з капусти, рибні страви, пісний борщ з вушками, гречані млинці, пісні голубці, узвар тощо. Під час Святої вечері усіх пригощають кутею, що є основною стравою столу. Опісля усі члени родини кладуть свої ложки в одну миску, а зверху — хлібину, «щоб хліб родився».
Колись на Другий Святий вечір українці готували страви з тих продуктів, які були в господарстві. Але завжди суворо дотримувались традиції та того, що всі страви повинні бути пісними.
«Є традиційні страви, які є характерними для українців загалом. До прикладу, кутя, узвар, борщ, вареники, риба та інші. Це те, до чого ми звикли. Але є і такі страви, які сьогодні на стіл не подають, оскільки їх здебільшого не пам’ятають. Це страви, які робили з борошна, різні затірки та інші. Як і сьогодні, страви мали бути пісними. А там вже, кому як фантазія дозволяла, і в кого які були продукти в господарстві, з того і готували. Тут навіть мова не про регіон. Зараз ми більш-менш зосередились на кількох стравах, бо у нас продукти є доступними, а раніше переважно готували з того, що мали», – розповіла Леся Горошко-Погорецька.
Раніше, у Другий Святвечір, коли на вулиці вже панувала темрява, із дому виносили Дідуха та спалювали його. Таким чином прощалися із зимою та закликали весну.
Проте дослідниця Леся Горошко-Погорецька розповіла, що спалювати Дідуха могли і після перших різдвяних свят. За її словами, спалюванням Дідуха колись також відпроваджували померлих родичів. Згідно з давніми традиціями, опівночі усі члени сім’ї виходили з хати на двір та били макогонами, ложками, вигукуючи: «Тікай кутя з покутя, а узвар — іди на базар, а ви, кури, – на яйця, паляниці лишайтесь на полиці, а Дідух – на теплий дух, щоб покинути кожух!». За словами дослідниці, в основі цієї традиції також лежить поминальний звичай. Тобто, відпровадження покійних предків, які за віруваннями, певний час перебувають у нашому світі. У Другий Святвечір є традиція ходити по свячену воду у церкву. Згодом нею ж господар кропить усіх членів сім’ї та житло. Цей обряд існує і до сьогодні. У Надвечір’я Богоявлення до осель українців приходять щедрувати дівчата. Тоді як з 13 на 14 січня щедрівниками були хлопці. «Через те, що на Василя або на Старий Новий рік була досить поширена традиція «полазник», коли до хати могли заходити лише чоловіки, то дівчата в принципі не могли ходити щедрувати. Також у нас на заході України випав цей Святий вечір на Старий Новий рік, то відповідно змістилися усі щедрівки на Водохреща. А оскільки там немає звичаю «полазника», то дівчата можуть приходити щедрувати», – розповіла Леся Горошко-Погорецька.
У давнину Водохреща мало досить цікавий обрядовий момент. За словами Лесі Горошко-Погорецької, 19 січня обов’язково купались колядники та маланкарі, які брали участь у святкових обходах та переодягалися в раніше померлих предків – чортів, жидів та інших персонажів. Таким чином люди могли очиститися: «Раніше була традиція обмивання в ріці. Напевно, традиція самого купання не була аж така поширена. Бо основне було помитися, зачерпнути води та попити. Але були категорії людей, які наприклад, обов’язково купалися. І це був обрядовий момент, бо купалися ті, які брали участь святкових обходах – колядники, маланкарі, тобто ті, хто вдягалися за чортів, жидів та інших персонажів. Тому що вони, відповідно до традицій, переодягались в осіб раніше померлих предків. Тому, якщо людина брала участь у тому обході та доторкнулась до потойбічного світу, то їй це треба з себе змити. Сьогодні ж, на жаль, цього моменту люди не згадують і не пам’ятають». Також дослідниця каже, що загалом по всій Україні цей обрядовий момент купання масок затратився і зберігся тільки момент купання людей у водоймах: «Мені здається, що останніми роками пірнання в ополонку стало більше, так би мовити, модним. Бо почали пірнати політики та відомі люди. Це можна порівняти з Обливаним понеділком. Але на жаль, люди забувають основу цього свята. Сьогодні більшість людей пірнають, аби бути здоровими, але річ у тому, що люди, якби хотіли бути здоровими, то могли купатися щодня».
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією ресурсу «Львівський портал»