 |
У першій частині статті академік Микола Жулинський оповідає про події у житті письменниці 1897 – 1898 років, про зустріч із Сергієм Мержинським, її листи та занепокоєння статусом української мови. Учений зазначає: «На той час Леся Українка мала вже власний погляд, абсолютно відмінний від фанатичного увірування в можливість завдяки марксизму розв’язати соціальні, політичні й економічні проблеми. Ще за два роки до ознайомлення з «Капіталом» — цією «novum evangelium» (новою євангелією), яке, за її словами, «потребує більшої безпосередньої віри», ніж вона має, Леся Українка працює над статтею «Джон Мільтон», готуючи як популярну брошуру для поширення її серед народу. А в 1898 році, після розчарування «Капіталом», розпочала «писати одну брошурку на політичну тему» під назвою «Державний лад». Ці дві статті так і залишилися незакінченими і за її життя неопублікованими. Тоді Леся замірялася попрацювати на ниві підвищення національно-політичної свідомості українського люду, його політичної культури, як це робив її вчитель і порадник Михайло Драгоманов. Вона намагається організувати складання таких популярних книжечок на політично-економічні теми, замовляючи рукописи і вишукуючи кошти на їх видання. Її завдання, мета літературно-мистецької і громадської діяльності — це «вирощення», плекання культурно-національної свідомості підневільної нації, виборення Словом духовної та національної свободи для української людини. Леся Українка вважала, що необхідна важка, навіть жертовна праця на спотвореному колоніальним плугом національному духовному полі, інакше «абсолютній невільній Україні» не вирватися з культурного й політичного простору Російської імперії. І цю роботу має здійснити національна еліта, передусім люди культури, інтелектуали. Її надія — молоді культурно-духовні сили, хоча поетеса з великою шаною ставиться до тих небагатьох жертовних «перших робітників», що працювали на «невправленому, дикому ще ґрунті», до яких належав, зокрема, Михайло Старицький».
У другій частині статті вчений приділяє увагу статті Лесі Українки про Джона Мільтона, ставленню письменниці до соціал-демократичного руху, її уявленням про національне будівництво. Літературознавець зазначає: Отже, для Лесі Українки національне будівництво передбачало набуття спільнотою ідентичності, пробудження історичної свідомості, національно-культурного самовизначення, а вже на цій основі — шляху до політичної організації свого народу. І Франко, і Леся Українка дотримувалися думки, що культурний фактор передує політичному. Тільки тоді нація буде здібна до самостійного культурного та політичного життя, коли витвориться із етнічної маси українського народу «суцільний культурний організм». У цьому процесі формування нації як культурного організму визначальну роль має відігравати національна інтелігенція, яка «невтомною, тихою працею» (Іван Франко) мобілізовуватиме життєву і творчу енергію рідного народу заради формування культурно суверенної української нації. (…) Леся Українка вірила, як і Михайло Драгоманов, у «духовну силу, що помагає порушувати віз людської цивілізації» (Іван Франко), бо Михайло Драгоманов — цей «речник гуманності» (Леся Українка) — був переконаний в тому, що не лише у сфері матеріальних явищ, а й у сфері духа, віри, літератури й етики відбуваються органічні еволюційні зміни та розвиток. Головне для Лесі Українки — духовна свобода людини і нації, звільнення від «рабського духу», набуття національної й особистісної ідентичності. Тому поетеса свою духовно-мистецьку творчість спрямовує на написання драматичних поем, у яких домінує діалог-диспут між носіями і виразниками різних ідеологічних орієнтацій. Ці диспути ведуться героями драм у періоди історичних переломів, у драматичному зіткненні різних ідеологій, культурно-релігійних та морально-етичних орієнтацій. Полемічні діалоги спроєктовані свідомо авторкою поем на свого сучасника. І, що особливо для нас важливо, на сьогоднішнє сприйняття й осмислення в проекції на реалії нинішнього духовно-культурного і політичного стану України».
У третій частині статті Микола Жулинський пише про поеми «На руїнах» і «В катакомбах» письменниці, її статтю «Державний лад» та те, як вона розуміла політику та політичну діяльність. Наостанок літературознавець підсумовує: «Леся Українка визнає, що в Україні надто мало було раніше і є зараз людей з виразною національною свідомістю і з національними ідеалами, що досвід пропаганди визвольних ідей серед селянства через «брак елементарних прав слова і людини» змушує «признати, що інтелігенція, перше ніж послужити як належить своєму народові, мусить вибороти собі можливість вільного доступу до свого народу». Тому головним завданням в Україні вона вважає формування національної еліти, національної інтелігенції, яка й зробила б Україну «країною свідомою і готовою виповнити ті завдання, які їй поставить політична воля». Леся Українка наполягала на тому, щоб «політична воля була крайовою, національною, децентралізованою і рівно для всіх демократичною», тільки за цієї умови можна розв’язати одне «з найповажніших питань — як зробити Україну вже тепер політичною силою?»».
За інформацією газети «День»