9 листопада 2022 року під головуванням Президента Національної академії наук України академіка Анатолія Загороднього відбулося засідання Президії НАН України. Зібрання присвячувалося Дню української писемності та мови.
 Справа наліво:віцепрезидент НАН України, голова Секції суспільних і гуманітарних наук НАН України академік Сергій Пирожков, перший віцепрезидент НАН України академік Володимир Горбулін, Президент НАН України академік Анатолій Загородній, віцепрезидент НАН України, голова Секції фізико-технічних і математичних наук НАН України академік Вячеслав Богданов, віцепрезидент НАН України, голова Секції хімічних і біологічних наук НАН України академік В’ячеслав Кошечко та віцепрезидент НАН України член-кореспондент НАН України Олег Рафальський |
Зі співдоповіддю «Українська мова в сучасних умовах державотворення в Україні» виступили директор Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України член-кореспондент НАН України Богдан Ажнюк і директор Інституту української мови НАН України доктор філологічних наук, професор Павло Гриценко.
 Член-кореспондент НАН України Богдан Ажнюк |
Член-кореспондент НАН України Богдан Ажнюк розповів про те, яке місце належить мові у державотворенні (як держава впливає на мову, а мова на державу) та провів деякі паралелі між історичним досвідом України й інших країн.
«У назві доповіді слово «мова» йде попереду слова «держава». В українській історії це відображає реальну послідовність сутностей і подій, – говорить Богдан Ажнюк. – Ще до того, як виникла давньоукраїнська держава (Русь), серед нащадків полян, деревлян, волинян, сіверян, уличів і тиверців уже сформувалася мовна спорідненість. Ця спорідненість відрізняла їх від носіїв тих говорів, з яких пізніше утворилися російська й білоруська мови.
Важливо наголосити, що національні мовні особливості розвинулися ще в дописемний період, і це відбувалось у формі усного мовлення. Ще в дописемний період українська мова набула в розмовному варіанті більшості рис, притаманних їй і сьогодні. А рубіж XI–XII століть, коли в нас поширюється писемність і освіта, це завершення формування української мови (П. Житецький, О. Потебня, А. Кримський, Г. Півторак).
Звідки ми знаємо про особливості дописемного мовлення, якщо немає текстів, оскільки люди не вміли писати?
Ми знаємо про них із помилок, які робили переписувачі богослужбових книжок. Пишучи, вони подумки промовляли слова так, як звикли говорити з дитинства, і вживали ті граматичні форми, до яких звикли. Церковні правила вимагали максимальної точності при переписуванні, але переписувачі мимоволі грішили супроти цих правил, і ми їм вдячні, бо вони дали нам важливе джерело інформації про тодішню живу мову.
Живомовні риси пам’яток ХІ–ХІІ століть:
• гортанний звук h замість вибухового g (голова, город, господар);
• закінчення -ові, -еві (-єві) в давальному відмінку іменників чоловічого роду (Романові, Дунаєві, королеві);
• кличний відмінок (Бояне, дружино, княже, Всеволоде, господине);
• форми дієслів теперішнього часу з м’якими закінченнями -ть (велить, плачуть, ржуть);
• місцева лексика: глечик, гребля, жито, зоря, тулитися, ховатися.
Мовне життя в середньовіччі відрізнялося від нинішнього. Характерним явищем була диглосія – співіснування двох мов, при якому кожна з них має свою функціональну нішу. В усному спілкуванні була давньоукраїнська мова, а в письмі – старослов’янська.
Письмова мова на Русі – це іноземна мова, по суті, староболгарська, яку ми також називаємо старослов'янською. Вона споріднена з українською, частково зрозуміла, але відмінна. Писемність прийшла з релігією, тому це насамперед церковні книжки і літургія.
У мові «Руської Правди», і в «Слові про Ігорів похід», які є текстами письмового мовлення, дуже помітні власне українські особливості, які відображають усну мову, що звучала на вулицях Києва, Чернігова, Переяслава.
Цікаво порівняти нашу мовну ситуацію та мовну ситуацію в Англії у цей історичний період – у ХІ–ХІІ століттях. Там також диглосія, але не така, як у нас. Від другої половини ХІ століття мовою англійського королівського двору стала французька мова. Відтоді понад 300 років вона була офіційною мовою Англії.
На відміну від Русі, усне мовлення в Англії було двома мовами – місцевого населення (англійців) і завойовників (французів). Ось схема цієї диглосії: в усному мовленні переважали давньоанглійські говірки (ними спілкувалося місцеве населення) та норманська мова – варіант старофранцузької (завойовники), у письмовому мовленні – латинь (для релігійної літератури) і старофранцузька письмова мова плюс латинь (в адмініструванні).
Якщо українська мова еволюціонувала на своїй питомій основі, то англійська зазнала дуже значного впливу французької. Дослідники підрахували, що словниковий склад сучасної англійської мови наполовину (у різних дослідженнях показники коливаються від 45% до 60%) складається з французьких запозичень.
Як відомо, мова – не тільки спосіб передати інформацію. Це один із важливих символів. Англійський досвід показує, що диглосія залишає по собі глибокі сліди й у цій ділянці функціонування мови.
Погляньмо на герб Великої Британії. На стрічці в його нижній частині девіз британської монархії – «Dieu et mon droit» («Бог і моє право»). Це напис французькою мовою, авторство якого приписують Річардові Левове Серце.
Образи легендарних героїв та історичних постатей – важлива частина національного наративу. Для суспільної свідомості важливо, якою була мова цих героїв. Легендарний англійський король Річард І, більш відомий як Річард Левове Серце, герой хрестових походів і романів Вальтера Скотта, все життя говорив французькою. Його королівський двір і більшість знаті також говорили французькою.
Порівняно з англійською, наша мовна традиція більш неперервна. Всі наші князі та їхні нащадки говорили давньоукраїнською мовою, вони вимовляли «голова», «город», «господар» на український штиб, вживали кличний відмінок (Дажбоже, Всеволоде), в давальному відмінку – закінчення -ові, -еві (-єві) (Романові, королеві) і так далі. Цією ж давньоукраїнською мовою говорив князь Ігор – герой «Слова про Ігорів похід», твору, відомого українським школярам десь із восьмого класу. Ігор, до речі, сучасник Річарда Левове Серце.
Усю цю інформацію важливо знати і транслювати для широкого загалу, бо кремлівські теоретики хочуть усіх переконати, що і мова, і держава у нас чи то з польської ласки, чи то з ласки Леніна й більшовиків (я маю на увазі статтю Путіна «Про історичну єдність російського й українського народів»). Але факти показують, що не Москва, а Київ є спадкоємцем давньоруської мови, культури й держави.
Мова була і є важливим складником людської ідентичності. Ті, хто говорять спільною мовою, слухали в дитинстві ті самі казки, їм співали ті самі колискові. Мовна картина світу в них подібна, їхні когнітивні системи мають ідентичні налаштування. Мова функціонує як комунікативна система не тільки на синхронному часовому зрізі, а й у діахронічній проєкції. Образно кажучи, ми можемо спілкуватися з духами предків без перекладача.
Звернімося до сучасності. Мовна ситуація в Україні прогнозовано зазнає динамічних змін.
Змінилися пропорції використання української мови в офіційному й неофіційному спілкуванні, у публічному просторі й у колі сім’ї. За даними Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, 46% українців зі своїми найближчими родичами розмовляють переважно або тільки українською мовою. Переважно або тільки російською мовою розмовляють 28,1% українців. Ще 24,9% українців рівною мірою розмовляють українською та російською мовами. Збільшення кількості україномовних родин є стійкою тенденцією.
Не втрачає актуальності питання мовної єдності української нації. Понад три десятиліття вороги нашої незалежності докладають зусиль для реалізації в Закарпатті сепаратистського проєкту «політичне русинство». До участі в ньому вони намагалися вербувати представників такої етнографічної групи, як закарпатські лемки. І сьогодні, як у минулому, одним із завдань мовної політики в Україні є інтеграція цієї та інших етнографічних груп у загальнонаціональний державотворчий процес. Це можливо, і це відбувається. Наведу свіжий приклад.
Лемківська пісня «Пливе кача по Тисині» від часу перших панахид на Майдані Незалежності стала реквіємом за загиблими героями Небесної сотні. Пісня лемківська. Вона має виразні діалектні риси (лексичні, граматичні, фонетичні), але це не перешкоджає їй об’єднувати українців різного етнічного походження. У цьому контексті важливо звернути увагу, що українська мова з кожним днем дедалі більше стає маркером супраетнічної національної ідентичності. Тобто національної ідентичності не від слова «національність», а від слова «нація» в сенсі «держава».
Зміни в мові торкнулися не лише кількісних показників її використання, але й значень конкретних слів. Наприклад, слово «українець». Ще порівняно недавно воно вживалося тільки для означення етнічної належності. Сьогодні дедалі частіше контекст його використання свідчить, що йдеться насамперед про належність до української політичної нації. Кожне своє звернення Президент України Володимир Зеленський починає словами «Українці і українки». Зрозуміло, що він звертається не тільки до етнічних українців, а й до всіх наших співвітчизників. Кожен, хто слухає ці звернення, приймає означення «українець» як частину своєї ідентичності.
Кілька зауваг про наш внесок у спільну справу державотворення. Ми частина наукової спільноти, а наукова спільнота – це колективний суб’єкт мовної політики. Вона формує думку експертного середовища, артикулює мовну ідеологію. Через телеканали, інформаційні агентства, наші академічні сайти, соціальні мережі (на кшталт фейсбуку) ми намагаємося впливати на формування громадської думки, представляючи науковий погляд на актуальні суспільні проблеми.
Важливим завданням учених залишається стримування політиків і представників громадянського суспільства від кроків, які можуть дестабілізувати мовну ситуацію в державі. Йдеться про порушення питань щодо латинізації української системи письма, про надання офіційного статусу англійській мові, про ревізію Українського правопису в редакції 2019 тощо. Такі дії можуть викликати хаос, який російська пропаганда і спецслужби здатні використати у своїх цілях.
Мова – це державна справа. Сьогодні цю думку поділяють і еліти, і широкий загал. Я переконаний, що позитивні тенденції, про які було сказано в цій доповіді, це серйозно й надовго».
 Доктор філологічних наук, професор Павло Гриценко |
«Хоча роль мови у творенні й розбудові держави видається очевидною, проте динамізм, змінність життя держави постійно актуалізує цю проблему, зберігає її підвищену актуальність, – зауважує доктор філологічних наук, професор Павло Гриценко. – Відношення мова – держава, належачи до універсальних, у кожному конкретному випадку наповнене ексклюзивним змістом. Саме ексклюзивність, неповторність національного досвіду розв’язання мовних питань у соціумі унеможливлює безпосереднє перенесення досвіду однієї держави для потреб іншої держави; так само неможливим є перенесення досвіду розв’язання мовних питань з однієї епохи до іншої в межах історичного буття держави / нації. Хронотоп – невід’ємний концепт оцінки явищ мови, оцінки в параметрах відповідного реального часу, реального простору й реальних обставин. І лише в опорі на хронотоп можемо науково моделювати мовну ситуацію й визначати роль мови у процесах розбудови й утвердження держави. Тому, на нашу думку, значно вищу цінність мають факти і їх хронотопічні оцінки, оперті на реальні час, простір, історичні обставини, а не узагальнені моделі, перейняті з чужого досвіду (який здебільшого глибоко і не пізнали в його ексклюзивних визначальних деталях!)».
Учений окреслив сучасний стан буття української мови в Україні та зупинився на двох головних питаннях:
– невідкладних завданнях використання української мови як засобу суспільної комунікації в сучасному державотворенні України;
– актуальних (першочергових) завданнях українського мовознавства у формуванні фундаментальної парадигми знань як основи дальшого удержавлення української мови, забезпечення її вітальності (перспектив розвитку в майбутньому).
«Сьогодні, коли в суспільній свідомості над усім домінує ідея звільнення України від російської окупації, завершення Визвольної війни України, усе ж постійно повертаємося до проблеми домінант у дальшій розбудові вже звільненої держави: що і як маємо робити у змінених післявоєнних обставинах, як долучитися до зміцнення й розбудови Держави. І в тому, що, живучи в жорстоких умовах війни, думаємо про післявоєнну перспективу, проступає глибокий символізм життєствердження: завтра виростає із сьогодні, з осмислення явищ і процесів, із планування змін та підготування основ цих змін. У цьому майбутньому велике значення має дальше удержавлення української мови, розбудова українськомовного простору, – насамперед зазначив Павло Гриценко. – Мовне сьогодення України, попри строкатість і складність щоденних оприявнень, демонструє висхідний рух, зміну мовного коду України. Це рух від усеохопного домінування російської мови в УРСР-СРСР до формування в незалежній Україні українськомовного простору без російсько-української (чи українсько-російської) двомовності будь-якого формату. Мовний код в УРСР офіційно кваліфікували як російсько-українська гармонійна двомовність, використовуючи типову совєцьку новомову: обмеження й нищення української мови називали означенням із позитивним змістом – гармонійною двомовністю!). Прокремлівські «політики» в Україні й позаукраїнські «експерти» й «уболівальники» за нашу долю намагалися законсервувати радянське російськоцентричне минуле України в різноманітних формах – загальнодержавного поширення російської мови як другої державної чи офіційної, як регіональної чи професійно-корпоративної. Підкреслимо, що Інститут української мови НАН України всі непрості роки Незалежності протистояв таким антиукраїнським спробам і мав у цьому послідовну підтримку керівництва НАН України.
Після початку війни Росії проти України 2014 р., особливо – після 24 лютого 2022 р., модель російсько-української двомовності в Україні, як і перспектива підтримки російської мови і культури в українському суспільстві втратили щонайменшу перспективу. Проте це не означає, що вже назавжди зникли передумови повернення до ідеї відновлення російськомовної присутності в Україні в тих чи інших формах, в окремих ділянках мовної комунікації, не означає, що зникли ініціатори реставраційних рухів за російський простір в Україні.
Сьогодні спостерігаємо інтенсивне й послідовно-наступальне маніпулювання мовним питанням в Україні політиками РФ. Це виявляється в різноманітних офіційних програмних виступах Путіна із відкритим декларуванням ідеології українського геноциду і лінгвоциду, закликах знищення всього українського, зокрема і в освіті на окупованих теренах України, намаганнями заступити українськомовну освіту у загарбаних містах і селах, у намаганнях створити Інститут української мови в Москві з метою створення «справжньої», на їхню думку, української мови. Блаженних ініціатив російських політиків не перелічити! З огляду на такий широкий спектр ідеологічного наступу на українське суспільство треба бути готовими до нових проявів активності центрів російської дезінформації щодо мовного питання в Україні, до використання нових моделей впливу. Зазначимо, що дії Кремля, спрямовані на знищення чи цілеспрямоване обниження статусу української мови в Україні, породжують здебільшого протилежний ефект: риторику про захист російської мови в Україні, а віднедавна – і «справжньої» (якої саме?) української мови (нагадаємо, що питання мовокористування, розвитку мови належать до сфери елітної гуманістики!) цілком перекреслило тотальне фізичне нищення українців, ріки крові безвинних жертв і калічення мільйонів людських доль, руйнування життєво необхідної інфраструктури, перетворення на непридатні для життя міста і села... Ці надзвичайно складні для сприймання психічно здоровими, притомними людьми факти наруги над людським життям не скували і не зупинили виразно поступального розвитку української мови, ба більше – нерідко переростали в психоемоційний каталізатор спротиву цим антигуманним процесам, оприявненням звироднілості окупантів.
Є об’єктивні підстави констатувати, що українська мова сьогодні відчутно зміцнила свої позиції єдиної державної мови в Україні. На це вказує, по-перше, зміна правової основи функціонування української мови як державної відповідно до Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (2019 р.) та рішення Конституційного Суду України (від 14 липня 2021 р.) щодо відповідності Конституції України положень цього закону. Цей закон остаточно перекрив шлях правового закріплення реставрації російськомовного простору в Україні, на що був націлений закон 2012 року («Про засади державної мовної політики»). Проте необхідно пам’ятати, що правове врегулювання мовного життя в Україні не закінчено, оскільки на нас чекає ухвалення закону про корінні народи і нацменшини, мовні статті яких мають бути не тільки узгоджені з чинним законодавством, а й не підважувати державний статус української мови.
По-друге, спостерігаємо відчутну розбудову структури функціонального простору української мови, який уже охоплює всі визначальні сфери суспільної комунікації (силові структури, управлінську вертикаль, майже всю систему освіти, медіа, сферу обслуговування), наразі активно входить у сферу бізнесу, виробництва, торгівлі тощо.
По-третє, відчутним є перетворення української мови в реальний дієвий чинник консолідації суспільства: дедалі рідше звучать (особливо в медіапросторі) наративи про те, українська мова розділяє українське суспільство; про розподіл / розірваність України між українськомовним заходом і російськомовним сходом. Після тривалої заполітизованої експлуатації цих і подібних наративів-кліше вони втратили актуальність.
По-четверте, употужнення позитивної аксіації (сприймання й оцінок) української мови в суспільстві: українська мова сьогодні є символом нескореної України, а ототожнення понять українська мова = Україна сприймається неметафорично, а як природне і сповнене високого натхнення; водночас зазнала різкого обниження в українському суспільстві оцінка російської мови, яку часто називають мовою окупантів, мовою окупації, мовою Путіна. Велике значення має розвиток громадського руху за українську мову, розмаїті форми мовного волонтерства, що водночас є потужним виявом формування українського громадянського суспільства; важливою є участь в утвердженні української мови молоді, яка використовує креативні сучасні форми, що сприймаються підлітковим і молодіжним середовищем – і це є оприявненням формування вітальності українськоцентричної ідеї, української мови.
По-п’яте, важливою передумовою і формою утвердження змін структури української літературної мови, її оновлення відповідно до розвитку науково-технічної, художньо-естетичної трансформації українського суспільства став інтенсивний розвиток українськомовного художнього, публіцистичного і наукового дискурсів, розвиток нових форм поширення художнього словесного продукту.
Усе це употужнює суспільні позиції української мови, вселяє надії на завтрашній день, проте не є достатнім і нездоланним гарантом від можливого повернення до попереднього стану в різних форматах: самозаспокоєння є особливо підступним у часи зміни Україною вектора цивілізаційного вибору».
Далі доповідач звернув увагу на кілька важливих проблем, які несуть заряд деструктивності й суспільні виклики-загрози.
«Деструктивним для майбутнього України є збереження ситуації неповного охоплення українськомовним освітнім процесом учнівської і студентської молоді, – вважає Павло Гриценко. – Групи, класи, заклади з неукраїнською мовою навчання – це формування або національних гетто, або армії реальних кандидатів на еміграцію. Немає потреби говорити про відсутність, несформовану українську ментальність чи українську державну плюс свою етнічну ментальність, коли випускники середньої школи не здатні подолати полегшений рівень ЗНО, коли в університетах є окремі неукраїнськомовні групи, або ж увесь заклад вищої освіти цілком неукраїнськомовний, тобто – зорієнтований на позаукраїнський простір, нерідко – і фінансований (відтак – цілком ідеологічно залежний!) із-поза України. Тобто ми створили комфортні умови для нехтування українською мовою, українською історичною пам’яттю, культурою – Україною; державних бар’єрів цьому не виставлено, а самим фактом такої антиукраїнськості гоноруємо як проявом «новітньої европейськості й демократії». Актуальною є потреба відновлення обов’язкових випускних іспитів у школах, читання повновагих за обсягом і змістом курсів в університетах зі складанням державних іспитів з української мови, історії України та базових знань Конституції України. Такі програми і організаційні кроки свого часу зробило Міністерство освіти і науки України, були практичні високообнадійливі напрацювання, які брутально знищило прокремлівське лобі в Українському Уряді. Потужні кадри для цих змін є в Україні, є перевірені практикою методичні напрацювання. Є все для употужнення українськоцентризму освіти, употужнення української мови й ментальності, але бракує одного – державницької політичної волі.
Якщо немає суспільних важелів, аби знати українське, жити у просторі українськодумання, якщо не створено передумов для обов’язковості таких знань і такого чину, то самі знання і ментальні стереотипи не запанують у соціумі!
Згубним для розвитку українськомовного середовища є повернення до практики українсько-російської двомовності в медіа. Останніми місяцями спостережено зростання цієї загрози. Змінено тактику дій: поширення російськомовності вже не обговорюється на рівні зміни законодавства, на рівні дискусій у соціумі, а переведено в практичну площину – реального збільшення російськомовного продукту в інформаційному просторі. І це на тлі виростання нової генерації дикторів, блогерів, коментаторів із правильним природним українським мовленням, які пропагують високі зразки усного мовлення. Але водночас виклична непоступливість багатьох дикторів, які не переходять із російської мови на українську навіть за присутності українськомовного учасника передачі, засвідчує ідеологічні настанови власників телеканалів.
Негативними для розвитку стану української мови є нові спроби нав’язати українському суспільству дискусії про відновлення в Україні російської мови в різних форматах, її повернення в освіту, медійний простір та дискурс культури. Ці дискусії демонструють і на рівні підсвідомості стверджують можливість реставрації російськомовного простору в Україні.
Державної підтримки і координування очікують громадські й волонтерські рухи, спрямовані на допомогу тим громадянам, які поновно оволодівають українською мовою.
У державі державна мова повинна мати державну офіційну підтримку на найвищому рівні керівництва держави, бо питання мови – це питання національної безпеки і майбутнього Держави. Тому Держава має виявити підтримку організаційну, координативну, пряму фінансову, виявляти піклування про збереження і розвиток української мови як в Україні, так і поза її межами – на історичних етномовних українських теренах і в місцях сучасної масової діаспоризації».
Крім того, науковець торкнувся змін структури української мови, моделей мовокористування, а також Українського правопису в редакції 2019 року.
На завершення свого виступу Павло Гриценко виокремив невідкладні питання, які необхідно розв’язувати мовознавцям, насамперед НАН України. Одне з таких питань – повернення до реальних потреб програми повноформатного розвитку інтелектуальної, інформаційної бази, на які має спиратися функціонування української мови: «Лакуни, що існують в емпіричній базі дослідження української мови, виникали впродовж багатьох десятиліть; більшість із них пов’язана з прямими ідеологічними заборонами, що йшли з Москви. Оскільки Москва сповідувала ідею, що українська мова веде свою історію від XIV ст., то й історичний словник української мови може спиратися на пам’ятки лише від XIV ст. і не раніше; усе, що раніше – це так звана давньоруська мова, нею має опікуватися Москва, що й реалізовано на практиці. Інша ідеологема стверджувала, що після Переяслава в Україні писемність і книжна культура занепали, бо центр впливу визнавався за Москвою, відповідно не варто (= не можна!) укладати словник української мови періоду після 1654 року.
Сьогодні усім нам – від учителя до науковця, в Україні й поза її межами, вкрай потрібні новий історичний словник української мови, як і не спотворений, а таки новий, словник сучасної літературної мови, словник діалектний загальноукраїнський (не лише за окремими регіонами), ономастичний словник; потрібні нові дослідження з історії української мови, завершення 7-томного і створення нових етимологічних словників української мови, потрібне інноваційне порівняльне вивчення української мови в загальнослов’янському контексті. Усе це актуальне не лише для розвитку української мови, її структури, пізнання й використання її стильового розмаїття й виразності, а й для дальшого відстоювання позицій української мови як в Україні, так і на міжнародній арені.
Розгортання названих проєктів потребує розширення кола висококваліфікованих виконавців, відповідного технічного забезпечення, спеціального фінансування. А насамперед необхідна зміна вихідної ідеологеми: українська мова – це не ритуальний привід, про який згадуємо в день української писемності й мови 9 листопада, а потужний чинник побудови і розбудови України, забезпечення окремішнього й неповторного обличчя й статусу українців у світовій цивілізації.
І лише з цієї оптики маємо оцінювати свої невідкладні дослідницькі завдання, а також організаційні обов’язки щодо забезпечення передумов пізнання, утвердження й поширення української мови – державної мови України».
Після заслуховування доповідей відбулось їх обговорення.
 Міністр освіти і науки України Сергій Шкарлет |
Міністр освіти і науки України Сергій Шкарлет привітав учасників засідання з національним святом і зауважив, що українська мова – це основа й ознака української державності, нею твориться українська культура, мова формує українську націю. «Сьогоднішнє обговорення питань української мови, Дня української писемності та мови у стінах Академії наук та її інститутів є ознакою того, що ми не просто поважаємо, любимо, шануємо, цінуємо свою мову, а й розвиваємо її завдяки науковому пошуку», – сказав урядовець і подякував ученим, які професійно долучаються до цього процесу. За словами Сергія Шкарлета, українська мова сьогодні модна у світі і цим потрібно скористатися для її популяризації та поширення поза межами України.
 Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь |
«Сьогодні, у День вшанування пам’яті преподобного Нестора-Літописця, ми думаємо про те, як зберегти, захистити і дати змогу утверджувати українське слово, культуру, ідентичність у майбутні десятиліття і століття, – сказав Уповноважений із захисту державної мови доктор філософії Тарас Кремінь, звертаючись до учасників засідання. – Для мене висока честь уже вдруге виступати перед вами. Торік ми говорили про спільні проєкти, про результати виконання Меморандуму про співпрацю між Національною академією наук України і Секретаріатом Уповноваженого із захисту державної мови. А сьогодні хочу сказати про результати, яких нам вдалося досягти протягом цього року.
З початком повномасштабного вторгнення Росії на територію України Секретаріат Уповноваженого із захисту державної мови перейшов у режим підвищеної готовності. Та, разом із тим, ми продовжили фіксувати факти лінгвоциду на новоокупованих територіях. Із 24 лютого по сьогодні відомо про сотні випадків переслідування людей за мовною ознакою – за вчителювання, спілкування українською, роботу в бібліотеці. Вони стали предметом наших постійних запитів до правоохоронних органів і правозахисних організацій. Від 24 лютого ми разом із вами підготували десятки звернень до президій національних академій наук країн – членів ЄС, аби вони засудили агресію та максимально тиснули на свої уряди. За вашої підтримки 21 березня Генеральна асамблея Європейської федерації національних мовних інституцій на своєму позачерговому засіданні прийняла Секретаріат Уповноваженого із захисту державної мови до своєї родини. Це історично важливо і виправдано – нам, українцям, бути законодавцями європейської мовної політики. Тому що у нас найбільший досвід захисту своєї рідної мови. Але цей досвід потребуватиме вдосконалення в питаннях державної мовної політики, зокрема імплементації положень Конституції України та Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної».
Друге: ми з вами разом підготували перелік імен видатних захисників, популяризаторів, представників української науки, культури і літератури (Івана Дзюби, Івана Чендея, Василя Німчука й багатьох інших), рекомендовані до використання в урбанонімах (назвах вулиць, площ, скверів тощо) при перейменуваннях в окремих громадах України. Мені дуже приємно, що це формує наш інтелектуальний простір».
Подякувавши членові-кореспонденту НАН України Богданові Ажнюку й докторові філологічних наук, професору Павлові Гриценку за змістовні доповіді, що потребуватимуть неодноразового перепрочитання, обдумування і втілення у реальні дороговкази, Тарас Кремінь запевнив учасників засідання у своїй готовності всіляко сприяти утвердженню української мови в освіті: «Цьогоріч наші прориви в освіті – революційні. У співпраці з Національною академією наук України, зокрема Інститутом літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Інститутом української мови НАН України й Інститутом мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України, а також із Національною академією педагогічних наук України ми змогли витіснити російські наративи з української шкільної програми шляхом заміщення російської літератури зарубіжною у шкільному курсі зарубіжної літератури. Йдеться також про збільшення присутності текстів, необхідних для розуміння української історії, у шкільних курсах української літератури, історії України, захисту України й інших дисциплінах, обов’язкових для здобувачів загальної середньої освіти. Не залишаємось осторонь університетської активності, і підтримка з боку Академії наук для нас цінна, важлива й необхідна. Серед завдань, що їх ми ставимо перед собою на найближчу перспективу, – сприяння здійсненню лінгвістичних експертиз у межах реалізації Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Така практика вже доволі успішна й цьогоріч дала важливі результати. Отримані висновки стосувалися, зокрема, злочинних дій російських окупантів. Хочу вірити, що мовна експертиза підсилить голос Національної академії наук України в частині чіткого встановлення провини злочинців, які коїли і, на жаль, далі коять злочини на тимчасово окупованих територіях Півдня і Сходу України».
 Суддя Конституційного Суду України Сергій Головатий |
Суддя Конституційного Суду України, голова Постійної комісії з правничої термінології Конституційного Суду України член-кореспондент Національної академії правових наук України
Сергій Головатий насамперед порадив усім, зокрема законодавцям і урядовцям ознайомитися з
рішенням Конституційного Суду України від 14 липня 2021 року, в якому зафіксовано конституційність Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної»: «Цей закон уже не можна підважити. Але ми [Конституційний Суд України] пішли навіть далі, ніж Закон, який ми захистили. Наголошу, що рішення Конституційного Суду України – це не публіцистика, не художня література, а юридичні формули тієї ж юридичної сили, що й сама Конституція України, тобто імператив найвищого рівня. І якщо у статті 10 Конституції України, присвяченій статусові української мови як державної, всього-на-всього кілька речень, то у нашому рішенні – сотні речень, і всі вони є керівними настановами для кожного державного органу, кожного посадовця і кожного громадянина.
За обговорюваною сьогодні темою ми, зокрема, сказали, таке:
«Українська мова є невіддільним атрибутом української державності, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Мовне питання постійно було присутнє в національно-культурній та політичній боротьбі українців за власну державу. У бездержавний період саме українська мова заступала собою відсутність Української держави як основної форми інтегрування й буття етнонації. Як визначальний чинник і головна ознака ідентичності української нації, яка упродовж багатьох віків проживає на споконвічно своїй території та становить абсолютну більшість населення України, українська мова завдяки закладеному в ній самій націєтвірному началу є базовим системотвірним складником української державності та її основою. <...>
Загроза українській мові рівносильна загрозі національній безпеці України, існуванню української нації та її держави, оскільки мова – це своєрідний код нації, а не лише засіб спілкування. Без повноцінного функціонування української мови в усіх ділянках публічного життя суспільства на всій території України українській нації загрожує втрата статусу й ролі титульної й державотвірної нації, що є рівнозначним загрозі зникнення Української держави з політичної карти світу».
У цьому рішенні є й відповідь на питання про поширену нині двомовність в українських телеефірах:
«Не відповідає конституційному статусові української мови як єдиної державної застосування режиму двомовності в публічному просторі шляхом змішування української мови з будь-якою іншою, зокрема коли телевізійне мовлення або радіомовлення в звуковій формі здійснюється одночасно двома мовами – українською та іншою, що не тільки становить порушення права громадянина України на отримання інформації державною мовою, а й спричиняє зовнішнє звуження простору вживання української мови, підриває зсередини саму її систему, спотворює її структуру, створює ґрунт для її внутрішнього розкладу, зумовлюючи її занепад».
Отже, Конституційний Суд встановив, що такого не може бути, але якщо це є, то це проблема не Конституції України, не юридичної заборони, а політики і практики. Тобто вже інша площина».
У своєму виступі Сергій Головатий торкнувся ще кількох практичних проблем, пов’язаних із функціонуванням української мови як державної в Україні, а саме – порушення стандартів і порядку застосування української мови у національній правничій сфері; продовження застосування ідеологічно навантаженої лексики, успадкованої від СРСР; мовної сегрегації угорської меншини України; масових запозичень із англійської мови.
 Професор кафедри сучасних мов і культур Університету Пейс (Нью-Йорк, США) Андрій Даниленко |
Професор кафедри сучасних мов і культур Університету Пейс (Нью-Йорк, США) Андрій Даниленко поділився міркуваннями про статус української мови у світі: «Мені подобається почута сьогодні теза про суперетнічний маркер, якого українська мова набула останнім часом. Після стількох випробувань українська мова виборюється, вибивається в колодочки – справді на державний рівень в Україні. Зрештою, я не можу об’єктивно оцінити здобутків українського суспільства у процесі одержавлення української мови, оскільки вже чверть століття живу та працюю у США. Тож скажу кілька слів про зовнішній бік справи – про статус української мови на міжнародному рівні, зокрема академічному.
Українська мова перебуває в центрі низки наукових проєктів. Її викладають, вона включена в певні системи освіти на Заході. Міжнародні конференції часто-густо згадують українську мову порівняно з іншими слов’янськими мовами. Але не все є таким райдужним. І дуже дивно, що воно не таке райдужне навіть на тлі війни Росії проти України. Наведу факти, які, можливо, спонукають до зміни стратегії, ставлення до української мови поза межами України.
По-перше, менше 1% університетів у Північній Америці, зокрема у США (а найкращих із цих закладів, за версією видання «Wall Street Journal», налічується близько 500), викладають українську мову як частину академічної програми. Іншими словами, українська мова викладається як факультативна. Така ситуація, скажімо, в Колумбійському університеті, де викладав іноземний член НАН України Юрій Шевельов, а також Гарвардському й Канзаському університетах та інших закладах у США. За останні 20 років захищено всього кілька дисертацій з української мови.
Далі. Від початку війни один із найпрестижніших журналів на Заході – «Russian Linguistics», який належить до першого квартиля у системі «Scopus», – у березні цього року запросив 15 авторів до участі в тематичному номері, присвяченому українській мові. Це було вперше. З-поміж запрошених авторів є україністи зі США, Німеччини, Великої Британії, Італії, Австрії, Швейцарії, Сербії. І лиш одного автора запросили з України, та й то – не з Києва і не з академічних установ.
Ще один приклад – дуже болюче для реалій України питання русинської мови. Як відомо, від середини 1990-х років було оголошено про існування принаймні чотирьох варіантів русинської мови – в Україні, Словаччині, Польщі та Сербії. Я не дискутуватиму про те, які чинники зацікавлені у творенні окремих мов і народів, зокрема русинських. Можу лише повідомити, що в Західній Європі, Північній Америці, Азії, зокрема в Китаї та Японії, русинська мова вже вважається новою східнослов’янською мовою – на рівні з українською, білоруською та російською. Її включено до підручників та енциклопедій. На її вивчення й опис виділяються значні кошти, на це йдуть ґранти та стипендії, захищаються дисертації.
І останній приклад – реакція на війну в академічному світі на Заході. Можна здивуватись, але з війною на Заході посилилося зацікавлення не українською мовою, а ворожою для нас російською. Скажімо, за останні пів року в Північній Америці відкрилося більше 10 професорських посад з російської мови, літератури й культури. За останні чверть століття я не пригадую такого сплеску академічного зацікавлення та виділення коштів саме на російську мову і культуру.
Ці факти спонукають до роздумів. Як показує досвід війни, боронити і пропагувати державу та її чинники потрібно і за межами України. Це такі собі культурні, мовні HIMARS’и. Українська мова поза межами України – це прапор самоствердження, доведення багатовікової культури українського народу, історії його державності. І навіть за умов війни слід шукати спільників за межами України й агресивніше пропагувати українську мову в західному світі, передусім академічному. Варто пропонувати й нав’язувати свою тематику досліджень, фокусувати зусилля на академічному ринку Європи і Північної Америки. Адже там повинні чути не тільки про Збройні Сили України, а й про багатющу українську культуру, передусім українську мову, чия літературна історія сягає, як сьогодні було сказано, щонайменше ХІ століття».
 Кандидат технічних наук Максим Надутенко |
«Мова – дух Нації. Мовою нація захищає себе: не лише вирізняється з-поміж інших, а й зберігає увесь свій дух, усю історію й карбує майбуття у світовій спільноті. Мова – це миролюбна зброя, якої боїться будь-який ворог і яка єднає Націю. Дух народу – в Мові, її незнищенності та самобутності. Сьогодні, як ніколи, українська мова захищає нас і зберігає силу нашого непереможного духу, – зауважує завідувач відділу інформатики Українського мовно-інформаційного фонду НАН України, кандидат технічних наук Максим Надутенко. – Питання мови як чинника державотворення надзвичайно серйозні й актуальні. Вони постійно перебувають у центрі уваги Українського мовно-інформаційного фонду НАН України. Показово, що єдиний в Україні лінгвістичний науковий об’єкт, який має статус національного надбання, – це Національна словникова база, створена саме в Українському мовно-інформаційному фонді НАН України.
Але мовна проблематика зараз набула, можна сказати, суперактуальності в цілому світі. Це обумовлено двоїстим статусом мови в інформаційно-мережевому світі – гуманітарним і технологічним. Причому саме технологічний останнім часом стає дедалі вагомішим і починає домінувати.
Це пов’язано передусім із абсолютно неймовірним розвитком і поширенням штучного інтелекту. Зараз штучний інтелект є основним трендом розвитку інформаційних технологій. Зрозуміло, що мова як інформаційна система не може стояти осторонь цього процесу. Тим паче, що в науково-технічному середовищі міцніє переконання, що інтелект є формою індивідуалізації систем, якій притаманний мовний статус».
За словами Максима Надутенка, нині перед лінгвістичною наукою та лінгвістичною технологією постають принципово нові гострі проблеми: «В Україні ці проблеми зі зрозумілих історичних причин, мабуть, гостріші, ніж в інших країнах. А для української мови цей напрям є навіть викликом. Оскільки у світі в нього вкладають уже сотні мільярдів доларів, а у нас над ним працюють переважно окремі ентузіасти, що гуртуються навколо академічної наукової ради «Інформація. Мова. Інтелект» на чолі з академіком Олександром Васильовичем Палагіним, де базовою установою є Український мовно-інформаційний фонд НАН України.
У цей напрям необхідно вкладати нові ресурси і, зрозуміло, ефективно використовувати вже наявні. Останньому багато в чому сприяє Всеукраїнський лінгвістичний діалог як система творчої взаємодії мовознавців, спрямована на створення сучасної системи національних лінгвістичних ресурсів і національної лінгвістичної інфраструктури. У межах цього діалогу вдалося забезпечити творчу взаємодію вже понад 30 університетів та інших закладів освіти.
Сьогодні, в умовах воєнного стану, фахівці Українського мовно-інформаційного фонду НАН України тісно – щоденно і щонічно – співпрацюють із відповідними структурами. Виявилося, що чимало надзвичайно важливих інформаційно-аналітичних задач не можна розв’язати без методів і засобів сучасних лінгвістичних технологій. Спільно з колегами ми створили і впровадили низку інформаційно-лінгвістичних технологій на рівні штучного інтелекту в інтересах національної безпеки України. Проте розв’язувати ці завдання доводиться в дуже складних умовах, бо вони, на жаль, не отримують належного фінансового та матеріально-технічного забезпечення». Учений підкреслив, що сьогодні громадянським обов’язком української науки є переорієнтування досліджень і розробок на потреби оборони країни.
Він також розповів, що просто зараз добігає кінця робота над 13-м томом 20-томного академічного тлумачного «Словника української мови», і запевнив, що це видання неодмінно з’явиться – щонайменше в електронному форматі: «Всю цю колосальну роботу виконує дуже малий колектив. І лише завдяки тому, що у нас створені та функціонують у промисловому режимі Віртуальна лексикографічна лабораторія «Словник української мови» і Національний лінгвістичний корпус обсягом понад 220 мільйонів слововживань».
«Український мовно-інформаційний фонд НАН України має чималий досвід проведення різноманітних логіко-лінгвістичних експертиз, зокрема експертиз нормативно-правових актів (законів, кодексів тощо), – зауважив Максим Надутенко. – Особливість нашого підходу і створених нами технологій аналізу інформації полягає в тому, що вони дозволяють аналізувати не лише окремі лінгвістичні факти, а й великі масиви природномовних текстів.
Зараз ми розпочали наукове опрацювання створення багатомовної концептографічної системи, де фігурують шість мов – українська, англійська, німецька, іспанська, російська і турецька. Коли буде підписано Меморандум про Польсько-Український лінгвістичний діалог, до цього переліку приєднається ще й польська мова. Та вже зараз ми бачимо, що таку систему неможливо створити без методів штучного інтелекту. Для нас також очевидно, що потрібна ще й відповідна інформаційно-технологічна база. Серед її необхідних елементів – Державний лінгвістичний корпус нормативно-правових актів України і Державний тезаурус України. На рівні концептуального моделювання Український мовно-інформаційний фонд НАН України виконав значну частину цієї роботи, але загалом знадобляться значно більші ресурси, ніж ті, які ми зараз маємо. І не лише в Національній академії наук України. Ми тісно співпрацюємо з Національною академією внутрішніх справ України та Національною академією правових наук України. І певні, що цю співпрацю варто розширювати й поглиблювати, оскільки вже назріли відповідні державні рішення. Адже мова – не лише символ нації, а й технологічна зброя. А від зброї залежить і наша спільна перемога, в яку ми свято віримо і робимо все можливе для її настання».
 Академік Ярослав Яцків |
Як зазначив член Президії НАН України, голова Науково-видавничої ради НАН України академік Ярослав Яцків, ця Рада і Національна академія наук України загалом вжили чимало важливих заходів на виконання Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Він також поінформував присутніх, що саме 9 листопада 2022 року вийшов друком 24-й том «Енциклопедії сучасної України» (літера «О»), підготовлений Інститутом енциклопедичних досліджень НАН України.
 Академік Ганна Скрипник |
Академік-секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України, директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України академік Ганна Скрипник у своєму виступі наголосила на справді непересічному символічному характері засідання Президії НАН України, приуроченого до Дня української мови та писемності. Вона подякувала Президії Академії та її Президентові академіку Анатолію Загородньому, який зініціював і сприяв проведенню цього урочистого зібрання у форматі представницького міжвідомчого обговорення проблеми функціонування української мови, підвищення її ролі у загальноконсолідаційних державотворчих процесах сучасної України. Саме завдяки участі у роботі засідання високих очільників управлінських структур, правників, учених-україністів зарубіжжя подія вийшла за межі академічного обговорення проблеми і набула небуденного значення. Відтак склалася добра нагода для мовознавчих установ НАН України ознайомити керівників галузевих управлінських відомств зі своїми досягненнями й новітніми лінгвістичними напрацюваннями в царині мовної політики і мовного планування, історії та теорії української мови, здобутків української лексикографії та створеної потужної словникарської бази, унормування правописних засад мови та розширення її функціоналу, що охоплює всі сфери суспільної комунікації – політику і дипломатію, науку й освіту, культуру та мистецтво.
За словами академіка Ганни Скрипник, чинне обговорення проблем функціонування української мови як державної актуалізувало необхідність розроблення системи державних заходів на употужнення інформаційного, комунікаційного, науково-освітнього і художньо-естетичного потенціалу українського слова, над чим і покликані працювати вчені-гуманітарії НАН України у межах реалізації програми повоєнного відновлення та розбудови України.
До обговорення долучилися й інші члени Президії НАН України – академік-секретар Відділення фізики і астрономії НАН України академік Вадим Локтєв, виконувач обов’язків академіка-секретаря Відділення біохімії, фізіології та молекулярної біології НАН України, директор Інституту біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України академік Сергій Комісаренко та голова Наукового товариства імені Шевченка в Україні, директор Інституту прикладних проблем механіки і математики ім. Я.С. Підстригача НАН України (Львів) академік Роман Кушнір.
 Академік Вадим Локтєв |
 Академік Сергій Комісаренко |
Підсумував дискусію Президент НАН України академік Анатолій Загородній: «Ми заслухали дві дуже цікаві доповіді. Вони різні, але мають чимало спільного. Насамперед думку про те, що українська мова дедалі більше стає ознакою не просто етнічної, а й загальнонаціональної ідентичності. І це, безумовно, дуже позитивно.
Академічна наукова спільнота, зокрема її філологічна частина, є важливим і діяльним суб’єктом мовної політики в Україні (і ми у цьому сьогодні переконуємося) – вона впливає не тільки на систему української мови, її словниковий склад, граматику, правопис, а й на її функціонування, зокрема на формування мовної ідеології, яка визначає моделі мовної поведінки і впливає на еволюцію мовної свідомості.
Підкреслю також тезу, що пролунала сьогодні з цієї трибуни: українська мовна традиція неперервна від княжих часів до сьогодні. Протягом понад тисячоліття вона взаємодіє з традицією української державності, живить її, надихає її творців, зберігає неповторне автентичне обличчя нашої держави.
Важливо наголосити, що українська мовна політика навіть у воєнний час незмінно відповідає європейським засадам мовної політики. Вона сприяє дедалі тіснішій консолідації української нації та запобігає виникненню протистоянь на мовному й етнокультурному ґрунті. Не тільки ми можемо і маємо вчитися на досвіді інших країн – український досвід у сфері мовної політики теж дуже повчальний, зокрема для європейських країн. І, на наш погляд, це важливий аспект нашого євроінтеграційного майбутнього».
 Академіки Анатолій Загородній і Володимир Горбулін |
* * *
На завершення засідання його учасники розглянули одне поточне питання, а саме –
продовжили з 14 листопада 2022 року до 21 листопада 2022 року термін подання запитів на участь у конкурсі на проведення наукових і науково-технічних (експериментальних) робіт за бюджетною програмою «Підтримка розвитку пріоритетних напрямів наукових досліджень» (КПКВК 6541230) на 2023–2024 роки. Відповідно до цього відтерміновано також конкурсний відбір і затвердження його результатів.
Під час засідання
За інформацією Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України,
Інституту української мови НАН України,
Українського мовно-інформаційного фонду НАН України,
Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України
і пресслужби НАН України
Фото: пресслужба НАН України