«Хто визволиться сам, той буде вільний.
Хто визволить кого, в неволю візьме»
(Леся Українка. «Осіння казка»)
Про те, чому демократичний транзит у росії закінчився поверненням до тоталітарних практик і які висновки з цього мають зробити інші країни, передусім Україна, розповіла в інтерв’ю радіостанції «Radio NV» завідувачка відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України член-кореспондент НАН України Лариса Якубова.
 Автор ілюстрації – Нікіта Тітов (джерело: https://www.facebook.com/nikitavltitov) |
Колос на людських кістках
«Щороку 22 червня [в річницю нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз у 1941 році] росія провалюється в черговий квазіісторичний вир, організуючи дискурс, спостерігачі якого почуваються учасниками глобальної реконструкції, вічного «дня бабака», в якому останні 20 років циркулюють одні й ті самі смисли та стигми. До речі, радянський підхід до Дня перемоги [9 травня в СРСР відзначали День перемоги у Другій світовій війні] і взагалі до розуміння перемоги був, сказати б, значно гуманніший, людяніший і навіть правдивіший, аніж сучасний путінський. Попри те, що саме в ті [радянські] часи було закладено підвалини сучасного рашизму й путінізму, які перетворили культ перемоги на наріжний камінь. Чому так сталося? Пригадаймо історичний контекст.
У перші 20 років по закінченні Другої світової війни росія (тоді – СРСР), скориставшись повоєнною слабкістю світу, нав’язала новий його переділ, закріпивши за собою колосальні території. Зокрема, фактично встановила контроль над Європою, а передусім – країнами майже всієї Східної й почасти Південної Європи (Дмітрій Шушарін [російський журналіст] називає це підтягуванням країн так званого «танкового соціалізму» до зони впливу СРСР), яким нав’язала свої маріонеткові режими. У Греції ж, до прикладу, дуже довго експлуатувала місцеву комуністичну партію як підривну ланку внутрішніх суперечностей, намагаючись, знов-таки, встановити там маріонетковий уряд. Коли колоніальна система у світі зруйнувалася, Радянський Союз також активно працював на теренах колишніх імперій. Скажімо, просував закріплення абсолютного штучного поділу стратегічно дуже важливої для себе території Кореї на Північну та Південну. Тобто СРСР нав’язав західному світові – своєму колишньому союзникові у Другій світовій війні – власне бачення своїх стратегічних зон геополітичного впливу (як це тлумачиться вже у пострадянській росії). Крім того, долучив Китай до великого комуно-більшовицького експерименту і запустив аналогічні ерозії – хоч і в іншому вигляді й масштабі – у країнах Азії, Африки, Латинської та Центральної Америки. Це була колосальна глобальна підривна діяльність.
А що ж відбувалося в самому Радянському Союзі? Більшість країни лежала в руїнах. Території, що були театром воєнних дій (а це насамперед Україна і Білорусь) зазнали страшних випробувань: сотні тисяч людей примусово переселяли, змінюючи демографічний ландшафт цілих регіонів – Заходу України, Бессарабії, Криму, Північного Кавказу. І якщо радянські еліти спромоглися відновити потенціал свого впливу, то решта населення аж до смерті Сталіна (1953 рік) жила у жахливих злиднях. Згадаймо історію відбудови багатостраждального Донбасу чи, скажімо, сучасного Дніпра. Та всіх промислових центрів України. Радянська історіографія замовчувала реальні соціальні катастрофи, підносячи лиш «історію великого подвигу мирного творення і відновлення країни». Але це, окрім решти, була ще й історія визискування, репресій, приниження і ґвалтування великих соціальних груп. Тож, коли Сталін помер, режим мав позиціонувати транзит влади як щось цілком для себе природне. Короткий період так званої хрущовської «відлиги», коли вождя в СРСР замінила нова партійна еліта, був доволі складний, як і будь-який подібний етап у будь-якій тоталітарній системі. Скажімо, якщо зараз помре путін, росія теж зануриться в перехідний процес, який може тривати роками. Бо вибудована там владна вертикаль (те, що називають «колективним путіним») усе ж не дотягує до сталінської, а смерть лідера завжди запускає політичну трансформацію, під час якої між привладними кланами триває боротьба за висунення (із середовища кожного з них) нового обличчя тоталітарного режиму. Радянські еліти майже «навпомацки» шукали вихід із такої ситуації. Звідси й спроби розвінчання культу особи Сталіна, хоча разом із ним упродовж 30 років злочини коїли і члени Центрального комітету Комуністичної партії СРСР, і чекісти, котрі були в них «напохваті». У такий спосіб еліта намагалась угамувати нуртування всередині народу, адже і ветерани цієї катастрофічної війни [Другої світової], і маса людей, репресованих напередодні її, і населення силоміць приєднаних до СРСР територій Західної України та Західної Білорусі, а також країн Балтії генерували потужний внутрішній протест, маючи власне бачення свого місця у світі й історії та сподіваючись на відшкодування збитків і втрат, що їх завдав радянський окупаційний режим. Тож, аби не втратити важелів управління – і самою країною, і згаданими зонами впливу поза її межами – внаслідок розвінчання культу Сталіна, йому не лишалося нічого іншого, аніж шукати нової об’єднавчої ідеї – на заміну ідеї (теж міфологізованій) «великої жовтневої пролетарської революції», котра не лише вичерпала свій потенціал, а й дискредитувала себе руйнівними історичними наслідками. Нагадаю, ця так звана «революція» насправді була більшовицьким контрреволюційним переворотом, який на багато десятирічь загнав величезну країну у формат тоталітарного експерименту. Після смерті вождя вся ідеологічна інфраструктура «марксизму-ленінізму-сталінізму», збудована на міфі про революцію, почала розвалюватися. Наприклад, з’явилося покоління письменників, котрі, попри те, що були «продуктом» політичної системи, в якій зростали, почали працювати з пам’яттю про війну й доходити висновків, геть не суголосних офіційній, партійній позиції. Тому «відлигу» доволі швидко згорнули і почалася стрімка ресталінізація. Центральний комітет КПРС, як випливає з протоколів його засідань, фактично, вирішив без розголосу закрити тему розвінчання культу особи. Зокрема, безпідставно засуджених, репресованих реабілітували далі вже тихцем – їх звільняли, скасовували звинувачення, проте ані вибачень, ані компенсацій потерпілі не отримували. Мовляв, «вийшли на свободу, то подякуйте і відбудовуйте народне господарство». І жертвам та мучителям, поглянувши у вічі одні одним, довелося вдати, ніби нічого не сталося. Бо іншого вибору їм не лишили.
По тому, як злочини сталінізму сяк-так зам’яли, постало запитання: з чого ж величезній країні з глобальними амбіціями підживлювати тепер гордість за себе? Як обґрунтувати право диктувати свою волю іншим за допомогою танків – не просто як загарбники, агресори, а як «визволителі»? І відповідь знайшли. Прийому в дуже слушний момент – після зміщення Хрущова на політичну пенсію, коли знадобилось одночасно вирішувати ще одне завдання: кажучи сучасними словами, створювати новому генсекові Леоніду Брежнєву привабливий політичний імідж перспективного й харизматичного (відповідно до тогочасних уявлень) керівника. Тобто, фактично, розвивати ще один культ особи. По війні вже минуло майже 20 років, люди потрохи оговталися, поруйноване переважно відбудували, виросло інше покоління, чимало учасників і жертв війни померло (як від бойових травм і хвороб, так і через умови праці, дуже далекі навіть від найневибагливіших сучасних стандартів). На мою думку, тогочасні «політтехнологи», які працювали в ідеологічних відділах при ЦК КПРС, республіканських і обласних партійних організаціях, запропонували абсолютно фантастичне рішення, збагнувши, що найщиріший народний відгук викликає саме травмованість Другою світовою війною. До другої половини 1960-х років жахи війни переважно замовчувались, а у шкільному курсі вона [в СРСР її називали «Великою вітчизняною війною» й обмежували 1941–1945 роками] була присутня головно як гасло про перемогу, але перемогу не «великого совєцького народу», а «великого генералісимуса Сталіна». Останній, до речі, витратив чимало часу і доклав чимало зусиль, аби створити собі образ «великого керманича», що не просто був світовим анти-Гітлером і переміг нацизм, а, фактично, поширив Радянський Союз на пів Європи й далеко в Азію та Африку. Більш ніж вдала нова політтехнологічна знахідка полягала у тому, аби підняти на знамена подвиг радянського народу. По-перше, це мало бодай морально компенсувати населенню СРСР колосальні страждання попередніх 40 років радянського експерименту, переконати людей у тому, що мільйони вбитих і депортованих, переповнений ГУЛАГ, злиденне животіння у колгоспах і радгоспах, кілька голодів і Голодомор не були марні, що вони знадобились, аби згуртувати країну й дати відсіч коричневій чумі (і байдуже, що ця коричнева чума постала лиш як віддзеркалення червоної пошесті)».
Переможевілля* на експорт
«На цілеспрямоване поширення ідеологеми про «велику перемогу і визволення поневолених народів» (на додачу до ідеологеми про «велику російську історію та велику російську культуру») в світі росія, а перед тим СРСР витратили сотні мільярдів нафтодоларів. Повторю, це був потужний системотвірний метанаратив, який утримав СРСР від розпаду в період десталінізації. Для нас, сучасних людей, очевидно, що за відсутності еліт тоді нікому було вивести задурманених пропагандою людей з поламаними долями зі стану масової гіпнотизованості псевдокомуністичними ідеями, але тогочасне радянське керівництво не почувалося певним у непохитності свого становища. Переможно-визвольний наратив мав посилити привабливість комуністичного експерименту в інших країнах. Важко уявити, щоби, наприклад, Ремарк працював на замовлення уряду Французької Республіки чи котроїсь із французьких політичних сил. А в СРСР [і поза його межами] тисячами примірників «штампували» твори живопису й літератури за єдиним ідеологічним лекалом. Усе, що йому не відповідало, просто не проходило жорсткий відбір на рівні різноманітних мистецьких об’єднань (Спілки письменників, Спілки художників тощо). Те саме було з оперою, балетом і кінематографом. Тонкий культурний шар, який з’явився завдяки «відлизі» та представляв інше бачення реалій радянського життя, доволі швидко зійшов нанівець. Натомість усі зусилля влади й суспільства концентрувалися на тиражуванні пропагандистської ідеологеми, за допомогою якої СРСР, до того ж, маркував увесь підлеглий йому світ. Хай куди би ви приїжджали (у країни колишнього так званого соціалістичного табору), вас усюди зустрічали «пам’ятник невідомому солдатові» та «вічний вогонь». На кожному кроці траплялись алегорії на радянську прозу й поезію, оперу та кінострічки. В усіх цих державах російську мову вивчали у школі як другу іноземну, тож після війни нею володіли сотні мільйонів людей поза межами СРСР. Ці складники і творили колосальний за масштабами метанаратив, який покоління за поколінням форматував мислення, продукуючи цілком керованих індивідів. Завдяки таким інструментам, як, скажімо, приурочені до певних дат демонстрації та кінофестивалі, обміни делегаціями і митцями, та навіть ранки у дитячих садках, за 30–40 років цей ментальний і мистецький метаконструкт уже сам по собі працював на радянську пропаганду. Його результати ми спостерігаємо і зараз: путін, стрєлков, прігожин послуговуються одними й тими ж реченнями з радянських фільмів і їхньої погіршеної версії – сучасних російських серіалів. Ці процеси віддзеркалює і частина сучасного населення Болгарії, Чехії, Словаччини, Польщі, Німеччини, яка продовжує ретранслювати засвоєний колись набір радянських ідеологічних штампів. Щоби демонтувати й нейтралізувати цей метанаратив у масовій культурі, знадобляться десятиліття і цілеспрямовані державні зусилля, котрих досі не докладали практично ніде. До речі, через радянську окупацію або надмірний вплив СРСР більшість із цих країн іще як слід не пропрацювали власну травмованість Другою світовою війною. У Німеччині ніби й сталися позитивні зрушення, та, попри це, слід визнати, що в неї чимало точок дотику з росією. Адже деконструювати нацистський наратив німців змушувала передусім окупаційна адміністрація. Два повоєнні покоління німців не усвідомлювали це як власний моральний вибір і сприймали як наругу над собою. У підсумку денацифікація справді зробила Німеччиною ліберально-демократичною, та водночас – і суттєво антизахідною, головно антиамериканською.
На відміну СРСР, у Європі не було гіперконцентрації на якомусь одному ідейному складнику і, тим більше, такого колосального фінансування. Там кожна країна й кожен митець демонстрували власні бачення проблеми. І робили це, до того ж, на тлі осмислення Другої світової війни – не як міфу про перемогу, а як катастрофи, багатьох особистісних і соціальних трагедій: Голокосту (Шоа), долі ромів, жінок, людей з інвалідністю та психічними розладами, представників сексуальних меншин. Тему насильства вільна Європа опрацьовувала у контексті не ідеї «перемоги за всяку ціну» (фактично, ціною мільйонів життів; і цією жертвою СРСР обґрунтовував своє «право» поневолювати), а трагічності розлюднення (дегуманізації) та його наслідків».
Вперед, у минуле!
«Путінська росія у своїх сучасних потворних формах була б неможлива без радянського культу перемоги. Неможлива була б навіть так звана операція «Спадкоємець» (тобто заміна Єльцина путіним), якби перед тим проблему двох війн у Чечні не намагались інформаційно нейтралізувати пропагуванням «руского патріотизму», базованого на міфові про «велику вітчизняну війну». Цей міф засадничо спрямований на запобігання сегментації російської федерації та зростанню сепаратистських проєктів на її території. Він, зокрема, дав російському населенню відчуття морального права силоміць – без жодних перемовин і компромісів нав’язувати – порядок денний і навіть убивати сотні тисяч людей у своєму етнічному ареалі (як вони його розуміють). Практична дієвість цього міфу стала передумовою поширення масового мілітарного психозу в росії. Та лише 24 лютого 2022 року остаточно стала очевидною марність віри у розбудову прекрасної росії майбутнього на ліберально-демократичних засадах. Як з’ясувалося, російський «народ» найорганічніше відгукується на зовсім інші ідеї. У цьому й полягає його катастрофа і катастрофа його «країни». Згаданий психоз спровокувала насамперед непропрацьована історична травма ХХ століття: росіянам представляли й викладали спотворену (важко навіть уявити, до якої межі) версію подій, зокрема Другої світової війни. Лише завдяки цьому можливо було більш як 20 років ефективно експлуатувати політтехнологію, що ґрунтується на міфологізації історії, й завдяки їй спершу зміцнити Кремль, а потім (ре)інсталювати авторитаризм і, зрештою, тоталітаризм. Я не один рік досліджую концепт «руского міра», але не перестаю жахатись, як культ перемоги в росії перетворили на культ мертвих і некрофілії, але не заради відновлення історичної справедливості, сатисфакції жертв, компенсації втрат. Це культ смерті як такої, смерті заради смерті. З наукового погляду, це майже езотеричний конструкт, тоталітарна секта, налаштована на знищення й осанну апокаліпсису. А якщо суто по-людськи, то ми спостерігаємо моральну руйнацію мільйонів людей. Убивство заради вбивства стало новою російською національною ідеєю».
Несподівана Україна
«Європа донедавна не помічала українського виміру Другої світової війни, й української історії в Європі майже не знали. Бо всі славістичні наукові осередки фокусувалися переважно на русистиці, тобто на дослідженні так званої «великої російської культури», а працювали там, сказати б, широкі знавці східноєвропейської тематики, які не володіли українською мовою й, відповідно, не читали української наукової літератури. З Україною їх головно знайомили книги російських псевдоісториків, публіцистів і філософів. Звісно, виходили чудові оглядові праці істориків Сергія Плохія, Тимоті Снайдера, Енн Еплбом. Але, на жаль, вони не ставали частиною осмислення історії в публічному просторі, зокрема у політичному дискурсі, де для України не було місця вісім із дев’яти років нинішньої російсько-української війни, як, утім, і протягом усього ХХ століття. Ще 1918 року Роберт-Вільям Сетон-Вотсон писав, що в серці Європи є 38-мільйонна українська нація, про яку Європа нічого не знає. Це незнання й ігнорування тривало аж до 2022 року. Світовий політикум фактично орієнтувався на промови і статті путіна, який називав Україну «державою-невдахою», «failed state». Для світової, зокрема європейської, цивілізації це було самовбивчо».
Сміливість знати правду
«Вивчаючи будь-який великий історичний процес чи проблему, не можна сепарувати частину фактів, інакше отримаємо не наукове дослідження, а пропагандистський сурогат. З радянського експерименту ми вийшли, маючи саме такий сурогат своєї історії, в якому офіційно дозволене згадували, а заборонене – замовчували. За роки Незалежності українці вже не раз довели, що є сучасною інтелектуально, ментально потужною нацією, а отже, можуть упоратися з тим, аби повністю знати власну історію і не оцінювати пращурів з погляду сьогодення. Не маємо іншого виходу, «полегшена версія» минулого – не наш варіант. Мусимо розуміти складність становища попередніх поколінь і – дуже часто – відсутність вибору в тих умовах, у яких вони жили. Це надзвичайно важливо для того, щоби ми ніколи вже не повернулись у рамки тоталітаризму, як повернулася зараз росія. Знати всю свою історію варто бодай для того, щоби зрозуміти, яке це щастя – жити у країні, де ти маєш вибір: ставати чи не ставати моральною потворою. І за це щастя треба боротися щохвилини.
Водночас, наслідком дослідження історії має ставати засудження політичних злочинців. Країнам, які постраждали від тоталітарного експерименту, слід провести трибунал над комуно-більшовизмом. Це важливо робити саме зараз, у контексті досвіду російсько-української війни, інакше за кілька десятиліть світ ризикує стикнутися з новими, ще гострішими викликами, бо, на додачу до цього, досі не завершено осмислення трагедії та суті нацизму. Ми ж, в Україні, повинні також працювати з радянською ідеологічною спадщиною, зокрема всіма цими «альошами» [пам’ятниками радянським солдатам та іншими ідеологічно навантаженими об’єктами], яких слід розмістити у спеціальних експозиціях, що пропонуватимуть сучасне розуміння причин появи цієї спадщини й розповідатимуть про справжню долю її творців. У кожному разі всі такі експозиції мають доносити одну наскрізну думку: Друга світова війна була наслідком глобальної онтологічної кризи, спричиненої появою тоталітарних режимів у ХХ столітті. В основі цієї кризи – дуже давні й складні історичні процеси. Й українцям ще зі школи потрібно пояснювати ці проблеми простими, зрозумілими словами».
*«Переможевілля» – приблизний український переклад російського жаргонного слова «победобесие», яке позначає гіпертрофований сучасною російською державною пропагандою культ перемоги СРСР у Другій світовій війні.