Перегляд новини

Доктор філологічних наук Алла Швець (скриншот відеозапису програми)

Пряма мова

1. Українському жіночому рухові – 140 років.

«Цьогоріч ми відзначаємо 140 років українського жіночого руху. Відправна точка – це 8 грудня 1884 року, коли в Станіславові [нині це Івано-Франківськ] відбулися збори Товариства руських женщин. Наголошую на етнонімі «руський», який ідентифікував саме українців. Подія була знаковою. Це була перша світська інституція, заснована в Галичині не без підтримки чоловіків. Іван Франко, як промоутер українського жіночого руху, надав їй дуже потужного медійного супроводу. Найпрестижніший на той час часопис «Діло» ще до заснування Товариства опублікував його статут, анонсував події і скликав на ці жіночі збори. Цікавим був і формат заходу. Чоловіки сиділи в іншій кімнаті, маючи змогу слухати, що говорили жінки, але не бути присутніми. Єдиним чоловіком на цих зборах був Іван Франко, який зачитав вітальні телеграми, а їх надійшло 37 з різних організацій та пресових органів, а також привітав жіноче товариство своєю поетичною алегорією «Женщина».

У спогадах знаходимо відгуки про блискучу промову Наталі Кобринської на зборах, яка анонсувала головну засаду товариства: «Ми поклали собі за мету впливати на розвій жіночого духа через літературу». Так було задекларовано, що жінки соціалізуються через просвітницьку ідею. Бо ж і сама ця жіноча інституція задумувалася саме для літературних цілей з метою заснувати жіноче видавництво і видавати альманах.

<…>

Первісний задум, як це задекларувала Кобринська, передбачав, що Товариство матиме вигляд читалень з власним пресовим органом. Планували, що воно нестиме просвітницьку місію та ідеї рівноправ’я. Кобринська намагалася показати, що жінка має осягнути свою ідентичність, бути паритетною в суспільстві з чоловіками. Жінки активно вели петиційну діяльність. Її успішно лобіював батько Кобринської – Іван Озаркевич, тодішній депутат австрійського Рейхсрату [парламенту, Імперської Ради]. Саме через нього Кобринська передавала петиції з домаганням жінок на право навчання, удоступнення до гімназій та університетів, участь у виборах».

2. Український жіночий рух і чоловіки.

«…варто розвіяти міф про те, що початки жіночого руху на наших теренах були засновані на гендерних протиріччях. Український жіночий рух ані в своїй основі, ані в дальшому прямуванні не узасадничував діяльність на гендерних протиставленнях. Кобринська і згодом її послідовниці казали, що не хочуть протиставлятися чоловікам чи бути лише «вічними кандидатками до їхнього серця», а прагнуть бути їхніми спільницями на ниві суспільних змагань. Вона завжди декларувала паритетність і цінувала чоловіче плече у своїй емансипаційній діяльності.

Навіть можна сміливіше заявити, що передоснова формування українського фемінізму була чоловічою. Своєю лектурою відомі чоловіки підготовляли світоглядний ґрунт для наступних феміністичних концепцій. Тут варто згадати і Франкові праці «Женщина-мати», «Жіноча неволя в руських піснях народних», переклад праці Кеті Шірмахер «Жіночий рух у Франції і Німеччині», і ґрунтовні статті ще одного профемініста Михайла Павлика «Про жіночу долю», «Неволя женщин», «Причинок до етнографії любови».  До речі, саме Михайло Павлик казав, що «жінки — це не лише половина роду людського, а підвалина підвалин до нашого національного зросту».

<…>

Апологетами «жіночої квестії» були також Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Осип Маковей, Пантелеймон Куліш. Свого часу ідея фемінізму у свідомості Кобринської викристалізувалася під впливом Остапа Терлецького, тогочасного активного діяча товариства «Січ», студента-правника, з яким вона познайомилася у Відні».

3. Українські жінки і Перша світова війна.

«Перша світова війна змінила характер жіночого руху. З’явився феномен мілітарної генерації жіноцтва. Тоді активне жіноцтво у Львові заснувало фонд «На потреби України», який очолили Костянтина Малицька та Олена Степанівна [Степанів]. Їхні реферати «Завдання  жінки на випадок війни» та «Політичне положення під теперішню хвилю» активізували суспільство та скоординували діяльність галицького жіноцтва. Зібрані кошти, понад 9 тисяч австрійських крон, які жінки передали Бойовій управі, стали фінансовою основою для формування загонів Українських січових стрільців уже з початком війни. Тому Костянтину Малицьку називають матір’ю січового стрілецтва, бо саме вона була біля основ фундації УСС, згодом організовуючи й санітарні курси та харитативні [доброчинні] акції.

Поява першого жіночого угрупування (окремої чоти) Українських січових стрільців – це ще одна віха українського фемінізму, коли жінка увіходить в світ, який раніше був чоловічим. Очолила цей загін відома хорунжа, перша жінка-офіцерка Олена Степанів, яка згуртувала довкола себе 33 жінки-січовички, принаймні про таку кількість відомо з її мемуарів. Переважно це були випускниці Перемиської учительської семінарії. Попри офіційні перепони, жінки знаходили підтримку тих, хто би їм допоміг інколи навіть секретно опинитися на першій лінії фронту, оскільки присутності жінок на фронті не було легітимізовано на законодавчому рівні, як це приміром було в польському суспільстві за офіційним дозволом Ю. Пілсудського чи в Російській імперії, де діяв спеціальний жіночий батальйон М. Бочкарьової. Головним мотивом вступу до війська був передусім патріотизм і гасла рівноправності. Відома стрільчиня Софія Галечко писала: «мене пірвав [захопив, полонив] стрілецький дух». І ми бачимо, в яких відчайдушних акціях на фронті це виявилося. Жінки були нагороджені Срібними медалями за хоробрість від австрійського командування. І це був безпрецедентний вияв шани до їхньої звитяги. Образ української жінки на фронті став справжнім сенсаційним феноменом у європейській пресі.

<…>

Війна значно розширила професійні обриси жінки. Вони ставали канцеляристками і розвідницями, багато жінок з’явилося на військовій службі. Хоча генерація вчительства домінувала. Часто жінки виходили за межі своїх професійних ролей, бо згадаймо феномен Костянтини Малицької, яка була вчителькою і водночас увійшла в кооперативний рух, зуміла контролювати санітарні курси, які готували для фронту, стала редакторкою, видавчинею».

4. Український жіночий рух і національне питання.

«Після завершення воєнних дій жіноцтво почало думати над тим, як заснувати єдину жіночу інституцію, довкола якої буде можливість розбудовувати організаційно ґрунтовні напрями діяльності. Тоді в Галичині діяло понад 30 дрібних жіночих організацій. Серед них «Товариство Труд», «Мироносиці», «Жіноча громада», «Товариство жінок з вищою освітою», «Порадня матерів», «Українська захоронка» та інші. 1917 року на основі гуртка імені Ганни Барвінок вдалося створити  потужну організацію, яка отримала назву «Союз українок». У міжвоєння це була найбільша за чисельністю жіноча організація Європи, яка налічувала близько 60 тисяч членкинь.

Вона мала вертикальну управлінську структуру із централею у Львові, яка розташовувалася вулиці Підвальній, 7. Філії діяли у найбільших повітових містах. Але саме діяльність у селах у вигляді гуртків надала цій організації великої чисельності. Ганна Чикаленко писала, що особливістю українського жіночого руху якраз і була його активна діяльність на селі. По селах функціонували просвітні гуртки, курси куховарства, крою і шиття, хатнього господарства, спрямовані на те, щоб дати жінці освіту і забезпечити її соціалізацію. Цьому сприяли й інші інтеграційні заходи, такі як свято селянки, День матері. Врешті у селі зародився й активно підтримувався кооперативний рух, домашній промисел задля піднесення економічного рівня життя на основі гасла «Свій до свого по своє».

Цікаво, що український жіночий рух у міжвоєння мав потужну міжнародну діяльність. Осередки «Союзу українок» діяли по Європі, в Америці та Канаді. У 1920-ті – 1930-ті роки представництва «Союзу українок» увійшли до трьох найбільших на той час міжнародних жіночих організацій: Міжнародної жіночої ради, Міжнародної ліги миру і свобод та Міжнародного суфражистського альянсу. Втім, перебування в цих структурах становило певні труднощі для українок, тому що їх сприймали як польську нацменшину, і тому дуже часто була загроза виключення. Але завдяки впливовості знакових українок, таких як Надія Суровцева, Мілена Рудницька, Олена Кисілевська, Софія Русова, вдалося максимально втримати це представництво. Участь у таких престижних міжнародних організаціях відкривала українкам доступ до найвищих політичних трибун, з яких наші жінки привернули увагу світу до проблеми утисків українства, пацифікації, нищення українського шкільництва, економічної дискримінації.

Структуризація жіночого руху саме за вертикальною схемою – централя, повітові центри і села – дуже результативно працювала. Мережування і, відповідно, інституційна розбудова відбувалися завдяки постійним інспекційним виїздам представниць «Союзу українок». Конкретна членкиня проводу була закріплена за селом чи містом, і, приїжджаючи туди, вона, з одного боку, показувала ключові ідеологічні засади жіночого руху, а з іншого – підтримувала те, що робили в селі. Істотному мережуванню сприяли й постійні колективні акції – театральні заходи, діяльність гуртків, організація свят і віч. Так вдалося утримати єдність руху і розвивати його ідеологію.

А ідеологія на той час була передусім націєтворчою. Мілена Рудницька, багатолітня голова «Союзу українок», друга після Кобринської теоретикиня українського фемінізму, відома парламентарка, журналістка і дипломатка, у своїх виступах та публіцистиці привертала увагу Європи до проблем України. Вона першою на засіданні Ліги націй відкрила світові правду про штучно вчинений Голодомор в Україні, закликаючи «розбудити сплячу совість Європи» і рятувати українців з цієї трагедії. Саме з ініціативи Мілени Рудницької у великих європейських містах – Берліні, Відні, Празі – пройшли чисельні протести проти жорстокого вбивства у львівській тюрмі в лютому 1924 року Ольги Басараб. Мілена Рудницька закцентувала націєцентричний вектор українського фемінізму зазначивши, що жінка і нація,  націоналізм і фемінізм – це два ключові, тісно злютовані між собою феномени. Цікаво потрактовано у публіцистиці Рудницької нове розуміння материнства і ролі матері, що сприймалося як імператив: «Будьмо  громадянками  в чотирьох стінах своєї хати і матерями в суспільному житті». Це був новий феномен творчої громадянки. Задіяність у суспільних процесах стала головним завданням служіння жінки для нації.

<…>

У час окупаційних режимів український жіночий рух помітно відрізнявся саме своєю національною засадничістю. Цікаво проаналізувати наратив виступів наших відомих дипломаток на міжнародних аренах (Мілени Рудницької, Олени Кисілевської, Олени Шепарович), як вони трактували миротворчість і миробудівництво. Вони наголошували, що ми не можемо прийняти ідею всесвітнього миру – пацифістські засади європейських феміністок, які не розуміють наших політичних проблем в умовах окупації, не розуміють наших державних прагнень. «Ми, українські жінки, не можемо обстоювати ідею миру, коли жінки сусідньої держави вже роками готуються до війни з нами», – йшлося в одному з виступів Олени Шепарович. Яка алюзія зі сучасністю!

Під час одного з міжнародних конгресів наші представниці заявили, що не буде тривалого і стабільного миру в Європі, доки Україна не матиме власної держави і доки не буде вирішено українське питання. Оскільки так звані мирні договори – Версальський, Сен-Жерменський, Ризький – декларують постулат миру, а насправді перерізали життєві артерії бездержавним народам, котрі задихаються в тенетах окупаційних режимів і приниження. Тому в тодішніх жінок, як і в теперішніх, була власна формула миру, заснована на визволенні власного народу».

*     *     *

«Сучасний жіночий рух продовжує орієнтацію на збереження ролі жінки як творчої громадянки: жінка має бути повністю репрезентована в суспільному житті, впливати, визначати його. Це і є характер конструктивного фемінізму, чи, як писала Мілена Рудницька, «здорового фемінізму»», – підсумувала Алла Швець.

За інформацією Інституту Івана Франка НАН України
та мультимедійної платформи «Локальна історія»