Чи правда, що математик неодмінно має відбутись у своїй галузі ще замолоду? Навіщо науковцям періодично змінювати напрями досліджень? Які можливості відкриває перед ученими міжнародна співпраця і в яких продуктивних формах вона нині реалізується? Як адекватно популяризувати математику та зацікавлювати нею молодих дослідників? Як має далі розвиватись Інститут математики НАН України? Про це в ексклюзивному інтерв’ю Пресслужбі НАН України розповів один із кандидатів на посаду директора згаданої наукової установи, завідувач відділу математичних проблем механіки та теорії керування Інституту математики НАН України член-кореспондент НАН України Олександр Тимоха.

Член-кореспондент НАН України Олександр Тимоха (Лісабон, 2019 рік). Фото й інші ілюстрації тут і далі люб’язно надав Олександр Тимоха

– Спасибі, що знайшли час і можливість поспілкуватися, Олександре Миколайовичу. Для початку поговорімо на доволі традиційну тему. Чому Ви обрали своєю професією саме математику? Як нею зацікавилися? І чи правда, що математика – це наука молодих?

– Я теж хочу подякувати за запрошення дати це інтерв’ю для головної сторінки сайту Академії. Це перше подібне запрошення у моєму житті, і, як мені здається, перше інтерв’ю із провідними вченими, лідерами наукових напрямів нашого інституту, принаймні за останні роки.

Мій досвід спілкування із колегами доводить, що більшість із них обрали математику під впливом якоїсь особистості, «учителя» в широкому розумінні цього слова. Я не належу до цієї більшості. В юнацтві мені легко давалися не тільки математика і природничі науки, а й більшість гуманітарних (не вдавалися хіба що твори з літератури в радянському стилі ««Взвейтесь!» да «развейтесь»» (за висловом Івана Бездомного [персонажа роману Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». – Примітка Пресслужби НАН України]). Батько – музикант (у мене також є середня музична освіта, навіть музику писав, з якою юнацькі ВІА [музичні гурти в СРСР називалися вокально-інструментальними ансамблями. – примітка Пресслужби НАН України] вигравали конкурси), мати – єдиний на ті радянські часи «Заслужений вчитель УРСР» серед викладачів біології. Отже, батьківського впливу також не могло бути. Водночас, щось таке схилило мене і мою сестру, яка теж закінчувала київський мехмат [механіко-математичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – примітка Пресслужби НАН України], до математики. Далі. Для математика, який обирає наукові дослідження як професію, винятків відносно наявності Учителя, як мені здається, немає. Моїм науковим «батьком» став академік Іван Олександрович Луковський [доктор фізико-математичних наук у галузі теоретичної механіки, професор, нині – головний науковий співробітник відділу математичних проблем механіки та теорії керування Інституту математики НАН України. – Примітка Пресслужби НАН України].

На першому плані – член-кореспондент НАН України Олександр Тимоха (ліворуч) разом зі своїм Учителем академіком Іваном Луковським на конференції у Львові (2009 рік)

За статистикою, найкращі результати математики отримують до 40 років. Звідси й відповідне вікове обмеження в умовах присудженняМедалі Філдса.Але насправді є багато винятків. Подивіться, які фантастичні результати отримують провідні вчені в нашому інституті! Гляньте, де, в яких журналах вони публікуються! От зовсім свіжий приклад – стаття в«Proceedings of the National Academy of Sciences of the United States of America»(цей журнал не менш впливовий від «Nature») нашого провідного наукового співробітника доктора фізико-математичних наук Андрія Бакана (він приблизно мого віку) [Олександр Тимоха народився 1962 року. – примітка Пресслужби НАН України] разом із Хааканом Хеденмальмом (Швеція), Альфонсо Монтесом-Родріґесом (Іспанія), а також Данилом Радченком і Марією В’язовською, які зараз працюють у Швейцарії.

Нещодавно відійшов у засвіти наш директор – видатний математик сучасності, академікАнатолій Михайлович Самойленко.З його слів, свій найвідоміший «іменний» результат (функції Гріна–Самойленка) він отримав після Чорнобильської катастрофи, коли йому було п’ятдесят років.

– Олександре Миколайовичу, що належить до кола Ваших наукових інтересів і за якими напрямами Ви проводите дослідження? Які цікаві результати отримали останніми роками? І чому це важливо?

– Ви слушно вживаєте множину в цьому питанні – йдеться саме про напрями. На початку 1994 року, пам’ятаю, – бо це було зразу після захисту докторської дисертації, – я почув у радіоінтерв’ю академіка Бориса Євгеновича Патона рекомендацію молодим ученим (мені тоді був 31 рік) змінювати тематику досліджень кожні сім років. Було приємно це почути, бо я зробив це за п’ять – між кандидатською в гідродинаміці (1988) і докторською у чистій математиці (1993). Однак, переповівши слова Бориса Євгеновича досвідченим колегам, почув від них, що я сам побачу, як дедалі важче стає «занурюватись» у нову проблематику з віком. Дійсно, як виявилося, з п’ятьма роками мені тоді пощастило. А сім років – це усереднений за наукову кар’єру «патонівський ідеал». І досягти його можливо, лише працюючи над кількома різними науковими проблемами одночасно.

Аби розповісти про ті кілька напрямів досліджень, які належать до сфери моїх особистих інтересів, відкрию текст останнього виграного групового наукового проєкту, керівником якого я є. Це один із двох успішних проєктів у Відділенні математики НАН України за конкурсом Національного фонду досліджень України (НФДУ) «Підтримка досліджень провідних та молодих учених».

Перший напрям має дві назви: «розв’язок нелінійної задачі Сретенського» (математична назва) та «двомірна математична модель плаваючого садка із рибою» (інженерно-фізична назва). «Замовниками» цих міждисциплінарних досліджень є мої норвезькі колеги із Центру досконалості [від англ. «Centre of Excellence». – Примітка Пресслужби НАН України]AMOS [Centre for Autonomous Marine Operations and Systems]Норвезького університету природничих наук і технологій (NTNU) (про центри досконалості я розповім далі). Вони попросили мене ще раз поглянути на класичну нелінійну крайову задачу з вільними границями, що описує прямокутний плаваючий бак. Їхня проблема полягала в тому, що навіть у найпростішому випадку для деяких вхідних параметрів не вдається побудувати ефективні алгоритми розрахунку сумісних нелінійних резонансних рухів баку та рідини. Над цією проблемою я почав працювати з середини 2020 року. І приємно, що вже вийшла перша (вважаю, «проривна»)статтяза цим напрямом. Норвезький університет оплатив гібридний відкритий доступ у виданні «Journal of Fluid Mechanics», тож зацікавлені вчені можуть її прочитати. Для неспеціалістів зверну увагу на зону нестійкості у двох прикладах на рисунках 8 та 9. Саме ця зона й була проблемною для моїх колег. Жоден з їхніх алгоритмів не був тут стійким, і до публікації статті вважалося, що це недосконалість алгоритмів. Виявилося, що нестійкість є фізичним фактом, а діапазон нестійкості можна визначили аналітично.

Наведені дослідження є прикладом математичного супроводу, такої собі «швидкої математичної допомоги». Тому отримані результати оформлено так, аби їх зрозуміла відповідна цільова нематематична аудиторія. Але більшість із них можна переформулювати у вигляді математичних тверджень. Колись я чи хтось із моїх колег це зробимо. Чи навіть побудуємо абстрактну математичну теорію, для якої результати зі згаданої публікації є частинним випадком.

Другий «мій» напрям присвячено побудові подібної абстрактної теорії, але для іншої задачі. У 1990-х роках, аби описати низку екзотичних фізичних феноменів, зокрема «сплющення краплі Фарадея» (теоретично був незрозумілим від 1831 року) під дією високочастотної вібрації, я ввів поняттявіброрівноваги рідини (vibroequilibria).Таке математичне визначення стало можливим після розділення швидкого та повільного часу в спеціального виду нелінійних крайових задачах для диференціальних рівнянь із частинними похідними. Термін «vibroequlibria» в останні роки міцно увійшов у наукову літературу. Більше того,вказані математичні результати стимулювали низку європейських космічних експериментальних програм.У 2020 році в розмові із колегами з Ексетерського університету я дізнався, що вони мають ширший погляд на дослідження нелінійних крайових задач для рівнянь у частинних похідних методом розділення швидкого та повільного часу й навіть виграли відповідний науковийпроєкту, напевно, найпрестижнішому науковому фонді Великої Британії. Тому в рамках другого напряму планую приєднатися до тематики математичних досліджень британських колег.

Третій «мій» науковий напрям проєкту – це виклик самому собі, пам’ять про слова академіка Патона щодо необхідності частіше й радикальніше змінювати тематику досліджень. Мова йде про розвиток методів машинного навчання у математичному моделюванні за малої кількості даних(методи прихованої фізики).Це галузь, у якій я ще не маю наукових здобутків. Вважайте, початківець.

Ясна річ, мої наукові інтереси не обмежуються цими трьома напрямами. Повідомлення про один із решти було нещодавно опубліковано на сайті НАН Україні. Йдеться про«відкриття» кругової хвилі.Матеріал розповідає про розв’язання старої наукової проблеми – феномену азимутального масопереносу Прандтля 1949 року. Феномен Прандтля є основою технологій з вирощування протеїну в біореакторах, аерації вина тощо. Технології ці відносно старі, а от кількісно (аналітично чи числено) описати сам масоперенос марно намагаються вже багато років.Виявилося, що для цього потрібно відмовитися від класичної концепції середніх, за Лагранжем, потоків.

Я можу довго розповідати про те, чим займаюсь, але в цьому місці, напевно, підведу риску.

– Уже згадане математичне «відкриття» кругової хвилі стало можливим завдяки українсько-норвезькій колаборації. Розкажіть, будь ласка, докладніше про власний досвід співпраці з іноземними колегами. Яку роль міжнародне співробітництво відіграє у математиці в Україні та світі?

– Це дуже широка тема для обговорення. Про те, як українська наука вже багато років виживає лише завдяки колаборації із західними партнерами. Про просто катастрофічний брак коштів та шалену бюрократію в Україні. Проілюструю останню тезу прикладом. Оформити повернення коштів на відрядження в Норвегії(NTNU)– робота максимум на 10 хвилин через сервер університету. Паперові документи (квитки, посадкові талони тощо) не просто не потрібні – вони заборонені. Тільки електронні. Нема електронних – скануй, витратиш більше часу. І остання дрібниця. Знаєте, хто перевіряє документи та першим приймає рішення про виплату? В останні п’ять років – комп’ютерний бот (штучний інтелект). Людина втручається, лише коли бот не впорався, що останнім часом трапляється дуже рідко: бот вчиться на помилках.

У Тронгеймі (Норвегія, 2019 рік)

Але повернімося до Ваших запитань. Колись у середині 1990-х років і в 2000-х роках, коли авіасполучення між Європою та Україною було дорожчим і не таким регулярним, курсував легендарний потяг Київ–Берлін. Окрім контрабандистів тютюну й алкоголю, я майже щоразу зустрічав у ньому науковців-експериментаторів, які до пів року жили в країнах Європи, проводячи там експерименти разом із партнерами, щоб інші пів року обробляти дані та писати статті в Україні. Для математиків, та й узагалі чистих теоретиків у інших галузях, це нетипово. Але науковці Інституту математики НАН України також були пасажирами цього легендарного потягу. І їздили ми здебільшого за спілкуванням із європейськими колегами (хоча гроші, які заощаджували з виплат на проживання, теж не були зайвими). Таке спілкування, сам-на-сам, чи семінарські, чи за кавою, а то і з кухолем пива давали й дають змогу відстояти свою точку зору на ту чи іншу наукову проблему. Саме у таких дискусіях народжуються проривні наукові результати.

Мій особистий довгостроковий досвід міжнародної колаборації почався, фактично, із також легендарного (бо тривав понад тринадцять років – з 1997-го по 2011-й, – «переживши» три продовження) проєкту Німецького дослідницького товариства (Deutsche Forschungsgemeinschaft, DFG). Як на мене, отримувати схвальні відгуки рецензентів на продовження нам допомагав передусім міждисциплінарний характер досліджень. Це була колаборація математиків із різних галузей, в якій, зокрема, академік Іван Олександрович Луковський уособлював математичні проблеми механіки, академік Володимир Леонідович Макаров – обчислювальну математику, я, тоді молодий доктор наук із математичної фізики, – математичну фізику, а наші німецькі партнери (професори Клаус Баєр, Матіас Ґюнтер, Іван Гаврилюк, Мартін Герман, Ґеорґ Бадер, Петер Кункель та інші) працювали у галузях функціонального аналізу, теорії наближення, обчислювальної математики та диференціальних рівнянь.

Робота над цим проєктом стала важливим досвідом для мене як ученого та наукового менеджера. Я не кажу про вміння писати успішні великі та складні за формою міжнародні наукові проєкти – це очевидно. Просто наведу, з Вашого дозволу, кілька цифр. Завдяки цьому проєкту понад 20 учених-математиків із різних установ НАН України й університетів мали змогу поїхати до Німеччини та знайти своє місце у міжнародній співпраці. Німецькому дослідницькому товариству ці поїздки коштувати близько 500 тисяч євро (з урахування курсу німецької марки), а якщо врахувати кошти, що виділялися німецькій стороні, то бюджет майже сягнув 1 мільйона євро.

Фактично, цей легендарний проєкт за форматом, масштабом фінансуванням та кількістю учасників близький до аналогічних у рамках європейських програм наукового обміну FP6, FP7 і HORIZON 2020, хіба що його виконання розтяглось у часі, що, на мою думку, навіть краще. Але вказані європейські програми стартували із 2002 року. Тож, коли більшість науковців в Україні тільки набували досвіду подання заявок на участь у подібних міжнародних (європейських) програмах, я вже мав п’ятирічний досвід їх організації, менеджменту та виконання. І, відверто кажучи, у 2002 році цей формат міжнародної колаборації особисто для мене вже став малоцікавим: занадто вузькі рамки, розривний характер зустрічей із закордонними колегами, важко зосередитися на принципово нових наукових напрямах тощо.

Моє невдоволення відчули й німецькі партнери. За порадою професора Мартіна Германа з Університету Єни імені Фридриха Шилера (Friedrich-Schiller-Universität Jena, FSU) я подав заявку та здобув, напевно, найпрестижнішу в Європі стипендію фонду Александера фон Гумбольдта. Так у 2003–2004 роках я надовго затримався в Університеті Єни, залишаючись працювати над проєктом DFG як науковий менеджер та один із керівників. У науковому плані тривале перебування в Єні також було важливим. Завдяки перманентним контактам із професором Германом я зміг зосередитися на новій для себе галузі – обчислювальних методах у нелінійному аналізі.

Зліва направо: професори Іван Гаврилюк і Мартін Герман (Німеччина) та член-кореспондент НАН України (тоді ще просто доктор фізико-математичних наук) Олександр Тимоха.

Фото зроблено в Єні під час підготовки нового подання на продовження проєкту Німецького дослідницького товариства. Олександр Тимоха перебував тоді у Німеччині за стипендією фонду Гумбольдта, але залишався одним із керівників та науковим менеджером проєкту

Колективне фото із виконавцями проєкту DFG, які на момент підготовки нового запиту перебували із науковим візитом у FSU.

Стоять (зліва направо): доктор фізико-математичних наук Олександр Тимоха, професор Мартін Герман, кандидати фізико-математичних наук Дмитро Овчинников та Олександр Солодун (обоє – з Інституту математики НАН України). Сидять (зліва направо): професор Іван Гаврилюк (Вища дуальна школа «Університет Ґери-Айзенаху»), професор Петро Жук (Національний авіаційний університет) і доктор фізико-математичних наук Юрій Троценко (Інститут математики НАН України)

Перебуваючи у FSU, я активно співпрацював зі вченими NTNU, плідні творчі контакти з якими було встановлено ще 1998 року. У 2002 році мої норвезькі колеги виграли величезний державний ґрант на заснування Центру досконалостіCeSOS (Centre for Ships and Ocean Structures).На початку нашої розмови я обіцяв докладно розповісти про те, що таке центри досконалості для університетів, але пояснення можна знайти і в інтернеті, наприклад, уВікіпедії.Тому – дуже коротко. На побутовому, дуже спрощеному рівні це практично означає, що низка провідних країн, не задоволених розвитком науки в університетах, запропонували їм (університетам) визначити наукові галузі, в яких вони мають найбільші здобутки, та подати запити на створення відповідних наукових центрів. Засновники центрів отримують державне фінансування, зокрема аспірантські й постдоківські [для науковців зі ступенем доктора філософії (PhD), кандидата наук. – Примітка Пресслужби НАН України] стипендії, звільняться від рутини викладання на низькому рівні та можуть зосередитися на науці й роботі з талановитими молодими вченими. Фактично, це умови роботи в такій собі ідеальній академії наук – із тією лише різницею, що за п’ять років (як, наприклад, у Норвегії) центр мусить пройти жорстку міжнародну оцінку, а за десять, якщо хоче зберегти такі ж умови роботи, – подати заявку на заснування заново, проте зі ще жорсткішою міжнародною оцінкою та за новою тематикою (пригадуєте, на думку Бориса Євгеновича, десяти років більш ніж достатньо, щоб опанувати таку тематику). Є ще й специфіка для розвинутих країн. Після затвердження державного ґранту на моїх очах шикувалася черга зі спонсорів, які теж бажали фінансувати наукові центри. І це не було просте меценатство. Спонсори «задавали тему» досліджень, мотивуючи провідних учених набирати талановитих аспірантів на виділені гроші. ТількиMARINTEK (Норвезький морський технологічний дослідницький інститут)протягом 2005–2014 років отримав, за словами його керівництва, 24-х спеціалістів рівня PhD, «точково» підготовлених за роки аспірантури для роботи над актуальними проблемами цього інституту. Не меншу кількість отримали й інші. Там наукові центри тримають «руку на пульсі» індустріального розвитку країни, а підприємства отримують висококваліфікованих співробітників за доволі низькою ціною.

Іще перебуваючи в Німеччині за стипендією Гумбольдта, я отримав пропозицію – контракт (full-time) на позицію візитуючого професора в «ідеальній академії наук» CeSOS. І, як важливий бонус, цікаві й нові для мене прикладні задачі та виклики.

Фото дверей офісу Олександра Тимохи в часи існування Центру досконалості CESOS (2007 рік)

Відтоді співпраця триває. Десятилітній термін Центру досконалості CeSOS сплив, його замінив AMOS. З’явилися нові цікаві задачі й виклики, справді хороші роботи, дуже добре цитовані спеціалістами, книга-бестселер «Sloshing», яку перекладено китайською. Чимало з цих наукових праць доступні через моюІнтернет-сторінку.

Обкладинки англомовного та китайськомовного видань наукового бестселера «Sloshing» за співавторства члена-кореспондента НАН України Олександра Тимохи

Я можу довго розповідати про спільні наукові проєкти з французькими й італійськими вченими. Крім того, я маю чинний контракт візитуючого професора із департаментом математики Університету Сурею у Великій Британії (хоча, гадаю, вони мене скоро «забанять» (усміхається. – Пресслужба НАН України), якщо вже цього не зробили, бо востаннє я був у них із візитом, здається, 2017 року). Там працює мій колега і друг – видатна постать у прикладній математиці, професорТом Бриджес.До речі, саме під час першого візиту до нього я по-справжньому відчув, що таке «конвеєр наукових візитів». Усе було так, як ще 1991 року описував радянський та ізраїльський фізик Марк Азбель в«Єрусалимських роздумах»(цю стару, але дотепер актуальну статтю дуже раджу прочитати молодим ученим, які хочуть почати плідне міжнародне співробітництво, та й узагалі – зрозуміти, що таке справжня наука!). Я приходив до університету рано вранці, а в готель повертався пізнього вечора. Навіть під час обіду та вечері в ресторані (зрозуміло, за рахунок університету) зі мною спілкувалися про новопосталі відкриті проблеми, до яких я можу докластися чи допомогти з ідеєю. Я не міг клонуватись, а мої співрозмовники змінювалися по черзі. І запитання не повторювалися. Хоч я також запозичив багато нового від англійських колег. Особливо щодо варіаційного формалізму в крайових задачах вихорової рідини, який пов’язується ізшостою проблемою тисячоліття,як її означив Математичний інститут Клея. Але, напевно, реалізую ці ідеї вже у «наступному житті».

Повернімося до питання про роль міжнародного співробітництва у математиці й науці загалом. Тут, на жаль, немає однозначної відповіді. Для кожної країни, людини та галузі науки ця роль різна. Про експериментаторів я вже сказав. В українській математиці знаю вчених, для яких міжнародна співпраця – це джерело додаткового фінансування, що також важливо за нинішніх скрутних умов. Є й такі, яким просто подобається їздити з доповідями задля рекрутування інших учених до досліджень за їхньою тематикою. Мені здається, що більшості справжніх учених колаборація дає доступ до нових задач, обміну ідеями й отримання завдяки цьому спільних результатів, неможливих без колаборації. Саме тому міжнародний контекст важливий не тільки для «бідних» країн, а й для «заможних».

Нарешті, зовсім особисте. Мені не дуже цікава колаборація без міждисциплінарного контексту. Не обов’язково між різними науками, а бодай із представниками різних галузей математики. Але то просто моя «зона комфорту».

– У нашому суспільстві поширена думка, ніби математика не потрібна у повсякденному житті тим, хто нею безпосередньо не займається. Чи правда це? З якими міфами про математику Ви стикалися? Як можна їх спростувати?

– Так, це правда. Така думка дуже поширена.

Відкиньмо проблему повільного знищення шкільної математичної освіти, зменшення математичної складової на інженерних факультетах і навіть профільних педагогічних. Про ці проблеми й тенденції, чому так відбувається і як це породжує думку, що математика не потрібна у повсякденному житті, докладно та дуже ґрунтовно може Вам доповісти чудова математикиня та моя однокурсниця, старший науковий співробітник нашого інституту кандидат фізико-математичних наук Ірина Єгорченко. Користуючись словами професора Преображенського [персонаж повісті Михайла Булгакова «Собаче серце». – примітка Пресслужби НАН України], «я за поділ праці». Моя відповідь буде лише блідою й недосконалою копією того, про що Вам розповість Ірина.

Тепер наведу цікавий приклад одного сучасного міфу про математику. Я зустрічав і зустрічаю дедалі більше людей, зокрема абітурієнтів (і не тільки в Україні), які думають: «Мені цікава математика, але там уже все зроблено й на все можна знайти відповідь у підручниках ... краще займатися комп’ютерними науками чи біологією…, там дійсно багато перспектив, і цікаву роботу потім знайти легше».

Комп’ютерні науки й науки про життя – це сучасний тренд у розвинутих країнах. Але звідки виникає думка, що «в математиці все зроблено»? У мене є своя версія. І вона частково пов’язується з тим, як математику популяризують учені.

Існують дві форми комунікації науковців із громадськістю, суспільством, громадянами. Вони становлять те, що можна назвати популяризацією у широкому сенсі. Мета першої форми – донести до суспільства у доступній формі надсучасні наукові результати, нерозв’язані актуальні наукові проблеми, власне, пояснити, на що потрібні й витрачаються кошти платників податків і чому ці дослідження важливі для громадян, країни та людства загалом. Готуючи для сайту Академії матеріал про «кругову хвилю», я намагався використати здобутий за кордоном досвід з організації такої форми популяризації математики. Вагоміші приклади –звіт Центру досконалості AMOSтаілюстровані звіти НАН України[маються на увазі щорічні інформаційні матеріали про діяльність Національної академії наук України (раніше – короткі річні звіти). – примітка Пресслужби НАН України].

Завданням іншої форми комунікації є перетворення «нудних» наукових знань на цікаві історії через, наприклад, науково-фантастичну літературу, різноманітні вікторини, олімпіади, конкурси тощо. Один із моїх норвезьких аспірантів часто брав участь у популярних наукових телевізійних програмах. Пригадую, на одній із них від демонстрував дітям, як працює високошвидкісна відеокамера, що використовується в експериментальних дослідженнях. Але про самі дослідження – ані слова. Як і про принципи роботи камери. Наша інститутська наукова молодь організовує математичні олімпіади, традиційно проводить свята на день математика (числа Пі), де школярі беруть участь у математичних іграх тощо. Це також належить до другої форми комунікації (популяризації).

Якщо превалює друга форма популяризації, то, дійсно, може скластися хибна думка, ніби красиві ігри, вікторини, олімпіади тощо і є сучасною математикою. Тому потрібен баланс між згаданими двома формами, аби не виникали міфи про математику на кшталт наведеного. Балансу цього не завжди дотримуються не тільки в Україні, а й в інших країнах.

У цьому контексті хочу покритикувати й математиків Академії (колеги, не ображайтеся, будь ласка!). Перед цим інтерв’ю я зазирнувна сторінку Інституту математики на сайті Академіїі трохи погортав попередні новини. У читачів може скластися хибне враження, що основні проблеми математиків – це боротьба за ґендерну рівність, проведення конференцій, шкільна освіта й олімпіади та формальні офіційні події. Це прекрасні теми, їх потрібно висвітлювати, але чому так мало про сучасні (саме сучасні!) наукові математичні досягнення? Серед 30-ти перших інформаційних повідомлень я знайшов лише два. На сайті ж Інституту математики НАН України взагалі немає такої рубрики.

Отже, як випливає з наведеного прикладу, глибинна природа міфів може бути дуже складною. Їх не спростувати фразою, лекцією чи організацією присвячених математиці заходів. Потрібна системна робота і строгий баланс між різними формами спілкування із суспільством. І це проблема світова.

– Наскільки математика популярна серед української молоді? Як, на Вашу думку, слід популяризувати цю галузь серед школярів і студентів, зокрема щоб залучати до неї нове покоління дослідників?

– Частково я вже відповів на це питання. Так, популярність падає. Так, це світова тенденція, але в Україні це, на жаль, є загрозою національній безпеці. Ясно, що без адекватного фінансування математичної галузі й науки загалом принципових позитивних зрушень годі очікувати. І я пояснив на прикладі, чому популяризація математики на шкільному рівні не сильно допоможе. То що ж ми можемо реально зробити? Я б підкреслив тут слово «реально», бо часто при спілкуванні з українськими колегами чую якісь ідеалістичні плани та проспекти, ніби якийсь лист чи звернення зможе радикально змінити ситуацію. Не враховуючи реалій буття.

Оскільки це світова тенденція, то погляньмо на сайти провідних університетів світу чи хоча б сайт мого рідногомехмату КНУ,на те, як там намагаються, скажімо, залучити талановиту молодь.

Загальносвітовий тренд – це здебільшого перерозподіл талановитої молоді з наук «старих і нецікавих», з її погляду, у науки, які «популярні та стрімко розвиваються» (наприклад, комп’ютерні, науки про життя, фінанси). Саме тому на мехматі з’явилися такі спеціальності, як «комп’ютерна математика», «актуарна та фінансова математика», «математична економіка та економетрика». Формальна відповідь на виклики часу.

На моє глибоке переконання, привабити талановиту молодь у математику на академічному рівні можливо, лише розвиваючи міждисциплінарний контекст наукових досліджень. Аби вони через призму математики бачили те, що зараз популярно. Це стратегічна задача.

Треба бути реалістом. Математичний бум кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя відбувся не тому, що молодь прагнула тоді займатися математикою. Справжнім трендом була інженерія (подивіться, які зарплати були в інженерів на початку ХХ сторіччя, порівняно з іншими найманими працівниками, – відносна різниця, ну, прямо як зараз для програмістів!), опанувати яку можна було, лише засвоївши математику. Так само і зараз. Змінилися тільки назви трендів.

Окреме питання – як спонукати талановиту молодь вступати до аспірантури на математичні спеціальності. Тут дві основні проблеми: фінансова (на аспірантську стипендію вижити неможливо, отже, будьмо відверті, практично всі математики-аспіранти підробляють деінде) та перспектива подальшого працевлаштування (лише невелика частина випускників математичної аспірантури бачать себе на академічній роботі).

Оскільки змінити тарифну сітку практично неможливо, то розв’язання першої проблеми, на мою думку, полягає у поступовому переході до ґрантової системи оплати дослідницької роботи аспіратів. Майже всюди у світі так. Керівник подає наукову ґрантову заявку, а вигравши її, знаходить і наймає аспіранта, який вчиться й одночасно виконує дослідження за виграною науковою темою. Перший крок до подібної ґрантової системи Академія вже зробила, оголосившиконкурс постдоків.Бажано поширити це у прийнятній формі на аспірантів. Ну, і є НФДУ, в проєктах якого також можна передбачити додатково участь аспірантів. Я це зробив у своєму проєкті. Подивимося, що з того буде.

Щодо подальшого працевлаштування. Тут знову два аспекти. Перший: якщо тема досліджень пов’язується із ІТ-індустрією, біотехнологіями, фінансами, є хороша перспектива знайти не академічну роботу в Україні. Повертаємося до міждисциплінарного аспекту в аспірантських темах. Друге: якщо аспірант хоче мати академічну роботу за кордоном, то його з перших днів треба залучати до роботи над міжнародними проєктами, а також бажано знайти для нього другого закордонного наукового керівника.

На цьому зупинюся, бо виходжу за заданий формат бесіди. Боюся, читаючи це інтерв’ю, багато науковців забажають вступити в дискусію, організувати яку я не можу технічно.

– На 18 травня цього року заплановано вибори директора Інституту математики НАН України, а Ви – один із кандидатів на цю відповідальну посаду. Яким бачите майбутнє Інституту? Які напрями розвиватимете у разі свого обрання?

– Якщо коротко, то майбутнє Інституту математики бачу світлим, мирним та багатим (усміхається. – Пресслужба НАН України). Розвивати хотів би всі-всі напрями, що вже існують, але додати б іще міждисциплінарних. Розлогіше можна глянути в моїйпередвиборчій програміна сайті інституту. Я намагався не «лити воду», писати без банальностей штибу «про все хороше проти всього поганого», конкретно, де потрібно – із цифрами. Зверніть увагу на виділені тези – це максимум 2 сторінки. Кому ліньки, прочитайте на першій сторінці про реалізм у діях, якого інститутові так бракує зараз після смерті академіка Самойленка (перепрошую колег з інституту за те, що зараз вимушено граю роль «поганого поліцейського» на нарадах; хтось повинен це робити, аби забезпечити реалістичність дій інституту, хоча б у тих питаннях, що йдуть назовні), та про академічні принципи, які потрібно зберегти, і зрозумієте ідею.

Але три коментарі до бачення майбутнього та нові актуальні напрями все ж додам. Крізь призму минулого.

Перше: науковий авторитет установи. Інститут математики НАН України – це «меморіальна» наукова установа (вітрина Академії) із, фактично, столітньою історією (хоча формально його засновано 1934 року). Вона мала лише (!!!) шість директорів. Усі вони – непересічні особистості, суперучені, засновники й лідери наукових напрямів. Це академікиДмитро Граве,Михайло Лаврентьєв,Олександр Ішлінський,Борис Гнєденко,Юрій МитропольськийтаАнатолій Самойленко.Primum non nocere! [з латини: «Передусім не зашкодь!». – примітка Пресслужби НАН України] Хотілося б не зіпсувати цей список! «Наукове ім’я» сьомого директора має бути гідним «великої шістки». Це сильний стримувальний чинник для претендентів, чи не так? Чи є сміливці, які прилюдно оголосять себе рівними цим видатним науковцям? Рівними бодай на момент обрання цих видатних постатей директорами? Провідні вчені інституту, які брали активну участь у виборах директором тоді ще члена-кореспондента Анатолія Михайловича Самойленка у 1987 році (при заступниках директора академікові Володимирі Семеновичу Королюку та членові-кореспонденті Івані Олександровичу Луковському, які допомагали йому очолити інститут), запевнили мене, що, з урахуванням віку інших лідерів наукових напрямів інституту, я не стану «казусом в історії», а інститут не втратить свого реноме. Вони й висунули мене у кандидати.

Друге: мир, спокій та продуктивна наукова робота. Ми – унікальна наукова установа, де ніколи (принаймні від 1984 року, коли я прийшов сюди працювати) не існувало поняття груп лояльності до дирекції, каст, а на ключові наукові посади завжди обирали найкращого з кандидатів, зважаючи насамперед на його наукові здобутки. Для академіка А.М. Самойленка я не був зручним – надто незалежний з будь-якого боку, особливо з огляду на мої міжнародні зв’язки. В останні роки він дуже нервово сприймав мої довгі закордонні відлучки. Підписуючи черговий наказ на відрядження, щоразу додавав щось на кшталт: «В Україні для тебе значно кращі перспективи!» Іноді ми трошки конфліктували. Але це ніяк не впливало на його ставлення до мене. Бо наука та людяність – понад усе. А тут проблем не було. Взаємно. Моя глибока повага до Анатолія Михайловича базувалася не на тому, що він останніми роками вчасно забезпечував співробітників зарплатою (у 1990-х роках тримісячна затримка зарплати була нормою), а на його науковому авторитеті та людських якостях. Наука та моральні (людські) якості співробітників – це академічні інваріанти здорового академічного інституту. Ці два критерії є прозорими й об’єднують людей. Їх за будь-яку ціну треба зберегти як такі, що визначають життя установи. Інакше жодні необхідні реформи провести не вдасться. А реформи, глибша інтеграція у світовий науковий простір разом із молодими вченими інституту дуже потрібні. Про це також ідеться у моїй програмі.

Третє: реформування інституту в контексті запитання про нові напрями досліджень. Як і всі установи Академії, наш інститут задихається від браку фінансових ресурсів. Будьмо реалістами (я сьогодні вже вкотре використав поняття реалістичності в діях): суттєвих нових надходжень у рамках прямого бюджетного фінансування не буде. На нинішньому етапі розвитку Академії це означає необхідність активізації зовнішньої ґрантової діяльності (і це вже робиться) і, як я вже говорив, розширення міждисциплінарних досліджень. Мені здається, що нове керівництво Академії розуміє це, бо саме за його сприяння у 2021 році, нарешті, з’явилася першацільова програма,в якій установи Відділення математики НАН України можуть брати повноцінну участь. Хотілося б також мати інші цільові програми, які передбачають рівноправне залучення до них математиків.

Оскільки це питання стосувалося виборів директора Інституту математики НАН України, то, перш ніж завершити, прошу всіх, хто знав Анатолія Михайловича Самойленка, який так несподівано покинув нас, вшанувати його пам’ять. На сайті інституту є відповіднасторінка.

– Дякую за цікаву розмову, Олександре Миколайовичу!

– Навзаєм! Здоров’я та благополуччя!